Це був другий візит нашої сім’ї до Хорватії. Першого разу ми тоді ще в трьох зупинялися в апартаментах в межах Макарської рів’єри. Там було чудово, людно і близько біля моря.

На цей раз ми вирішили пошукати апартаменти (їх тут на будь-який гаманець) трохи ближче. На що ми звертали увагу. Перше щоб це було не дуже шумне місце, невелика орієнтація на сім’ї з дітьми, але щоб це не була якась глушина, де можуть бути проблеми з медичним обслуговуванням. Після довгих пошуків ми знайшли невелике село на острові Паг. Там було просторо, тихо і близько до моря. В пішохідній доступності супермаркет, аптека (яка нам не знадобилася), пекарня з свіжим хлібом булками, декілька кафе з морозивом, а також сцена, де за час нашого перебування (тиждень) було два концерти з чудовою музикою. Звичайно, молодь там би трошки знудилася, але дітлашні все було супер. Апартаменти знаходилися в тому ж будинку, що і господарі. Приватність була забезпечена високими кущами і пальмами. Ми мали простору терасу, де діти могли гратися в спеку. Таке відчуття, що ти приїхав до хорватської тітоньки в гості.

Пляж було написано, що піщаний (це рідкість для хорватського узбережжя) і там був пісок в якому десь до 12 години дня дня греблися і великі і малі. В обід було дуже спекотно і ми йшли їсти і спати, або в тінь. Тільки після третьої дня гамір на пляж повертався. І доки не сяде сонце. Море в місці пляжу було неглибоке, діти були щасливі.

Спочатку склалося враження, що на цьому острові немає дерев, згодом ми знайшли декілька чудових дубових гаїв та соснових посадок. Також, коли їздили по острову знайшли чудовий кемпінг в сосновому лісі. Найбільш курортним є саме містечко Паг, але села виявилося також нічого. На відміну від материкової частини тут було більше простору.

Їжа в кафе та невеликих місцевих ресторанах щось середнє між фастфудом та національною кухнею, доступні багато варіантів салатів та морепродуктів. З дитячим харчуванням тут виявився невеликий сюрприз. Бо це середземномор’я і цілком нормально догодовувати дитину, наприклад апельсином. Дитяча їжа (баночки) тільки фруктова, або фруктово-кремова. Просто яблучка тут немає, яблуко-груша-слива я знайшла, а от з м’ясними банками виявилося проблема. Овочі в магазині (картопля, цвітна капуста, цукіні, морква, цибуля) були доступні. У нас були дитячі м’ясні паштети, то з м’ясом вирішили ситуацію теж. Було жарко і кількість їжі, яку ми потребували була менша, ніж зазвичай в Україні.

Власне тиждень тут ми дихали морем, слухали цвіркунів, сиділи на пляжі, їли морозиво і просто гарно проводили час разом. Один день ми виділили на Плітвіцькі Озера, бо тільки лежати на пляжі нецікаво. Також двічі по обіді, коли вже ніхто не хотів спати, їхали дивитися на містечко Паг в інші села острова, також купували сирні та винні сувеніри додому.

Слід сказати, що на цьому острові виробляють традиційні, але в моєму розумінні сучасні мережива. Це місце для неквапливого відпочинку. Море, сир, вино. Морозиво, пісок, море…Також можна придбати в якості сувеніру морську сіль, яку тут добувають з найдавніших часів.

Наступна наша точка на п’ять днів – острів Пашман. Перше враження – надзвичайно багато зелені. Відстань між нашими локаціями становила близько 100 км, але контраст з рослинністю був вражаючий. Пашман – це такий собі острів дача. Ні село ні місто, дачне містечко. Доріжки для прогулянки, вид на один безлюдний острів, неглибоке море біля берега. Найменший заповзав у воду сідав і починав там щось шукати, або вибирати камінці. Великою перевагою були дерева під якими можна було сховатися від полуденного сонця. Машина з морозивом, дуже багато дітей, довгий, але вузький, як у більшості хорватських локацій пляж. Було ось схоже на перебування у друзів на дачі.

Ми сиділи на пляжі, гуляли вздовж берега, каталися на машині по острові, сиділи в кафе і просто бродили вздовж берега витріщаючись на всеможливі плавзасоби.

До слова сказати, наш найстарший учасник мусів бути весь час на зв’язку, добрий інтернет був важливим пунктом в нашому списку побажань. Все працювало без збою та сюрпризів. Знову таки для любителів дискотек та інших курортних атракцій це місце не дуже б пасувало, однак для відпочинку від суєти міст та для сімей з дітьми це дуже добра локація.

Це були чудових два тижні на хорватський островах. Слід зауважити, що у другій половині липня тут спекотно, але практично немає поганої погоди. Нам вдалося один раз побачити грозу на острові Паг, і раз потрапити під невеликий дощ по дорозі до Плітвицьких озер (про який окремий пост тут).

За чим варто їхати в Хорватію? Перше за розширенням кругозору і для себе і для дітей. Не так давно тут була одна з найзапекліших воєн в межах Європи. Ті дороги, інфраструктура і взагалі позитив людей показують надзвичайну любов до життя та працьовитість. Це дуже добрий приклад для українців як не здаватися та боротися за своє право гідно жити. Наступне щоб гідно жити треба працювати і платити податки. У досить віддалених селах в ресторанчиках чи кафе нам видавали чек, де було вказано, як оподатковується та сума, яку ми платили. Це був не просто папірець, а звіт про транзакцію.

Друге за надзвичайними краєвидами. Море скелі, пляжі, дубові та соснові гаї, безконечні острови, всеможливі катери, яхти, човни, кемпінги, апартаменти, готелі. Таке відчуття, що більша частина Європи їде на канікули в Хорватію.

Третє – це море. Адріатичне море одне з найчистіших, солоніших і мальовничих морів Середземномор’я. Багато людей у відгуках зауважують, що море не має піщаних пляжів. Це правда, для комфортного купання треба купувати спеціальні капці. Але прозорість води, практична відсутність водних рослин роблять відпочинок біля моря чудовим.

 

Ця частина нашої мандрівки була найвідповідальнішою з огляду на те, що ми перетинали гори. Нам треба було піднятися з боку Австрії, проїхати довго через і спуститися на приморську рівнину поблизу Трієста в Італії. При прокладанні маршруту ми врахували відстань, але не врахували перепади висоти. Звичайно заблукали в Італії, але це була коротка екскурсія до гірської громади. Бонусом стала кава і  та італійське морозиво. Останні горбик через Доломіти здивував перепадом висот і тим, що там живуть люди. Здавалося в такій місцевості жодних шансів збудувати дорогу, але вона там була. Гірська річка з широченною долиною білого каміння, закладені вуха і ми в абсолютно іншому вимірі прибережної Італії. Наша ночівля була в околицях Ундіни. Ми мали достатньо їжі з собою і тому не зупинялися на обід. Та й власне серед скель і постійного серпантину знайти щось з обідами було проблематично. Ми об’їжджали міста, щоб засвітла доїхати до наступної точки. Вечеря, яка замінила обід звичайно складалася з піци, найменший їв ще свої баночні запаси. Фото з цього переїзду нема, бо в фотографа тряслися коліна. Є бажання приїхати сюди знову і побачити чудові Доломіти. Це частина Альпійської гірської системи, але зовсім інша, ніж були гори в Австрії.

Враження від побаченого були настільки сильними, що діти особливо не капризували. Єдиною неприємністю для всіх стали закладені вуха. Найменший мандрівник трохи розкис перед сном, декілька раз будився. Але на наступний день всі були в нормі і рушили далі до Хорватії через Словенію. До слова сказати власник апартаментів був досить бувалим мандрівником, порозказував нам трохи про свої пригоди.

Трієст – це таке собі місто фортеця, порт, пляж, збережена архітектурна забудова і модерні будівлі, туристи, містяни на безконечному пляжі. Багато сонця і найголовніше цей дух моря. Не запах, а саме відчуття, що ти біля моря. Переїзд північ Італії – острів Паг більшою мірою був схожий на екскурсію, ніж на переїзд. В зелено – сіру палітру раптово додалося багато відтінків блакитного, покритого легким серпанком хмар.

Ми доїхали до моря, всі перестали бути втомленими, діти роздивлялися кораблі, катери, витріщалися на чайок. Довго з дороги було видно великий порт з всеможливими конструкціями для розвантаження та завантаження суден. Ми майже непомітно заїхали в Словенію, так само несподівано доїхали до кордону між Словенією та Хорватію. Хорватський кордон перетнули досить швидко, хоча на відміну від європейських туристів мусіли чекати поки перевірять візи. Розслаблятися не було де, бо тільки невелика прибережна смуга була рівна, а далі нас чекали серпантини. Сказати, що центральні дороги в Хорватії відмінної якості це не сказати нічого. Автобан вздовж узбережжя прокладений через скелі і майже весь час на півночі видно море. Це трохи заколисує, але на відміну від гір, трохи і лякає втратою рівноваги. Лінія горизонту тоне в морі, а з іншого боку скелі нависають над дорогою. До острова Паг ми добиралися за допомогою парома, яких тут дуже багато. По дорозі зупинялися на закупи у містах та й просто зробити перерву. В цілому для обох дітей переїзд був нормальний. Найменший мандрівник спав ще по два рази на день, а школярка була рада, що вона не в школі. Чим діти розважалися в машині. Все можливі іграшки, що їм найбільше подобаються, ляльки, ведмеді, машинки, м’які та картонні книжки, іграшки з музикою (наприклад, ми докупили телефон, що говорив хорватською :)), олівці, блокноти, замальовки для старшої. З їжі на великі переїзди в нас меню непристойно скупе: непісочне печиво, палички, бублики, банани, яблука. Пити вода. Сок тільки тоді, коли їхати вже недовго. Північ Хорватії – це туристичний регіон, проблеми з торговими центрами (де можна знайти супермаркет, туалет, кафе) проблем нема. По дорозі ми закупили деяких продуктів (наприклад, італійських макаронів, пармезану), які в тому селі куди ми їдемо може не бути.

Перше враження від острова Паг – це суцільні безлісі невисокі горби. Але за горбами можна побачити справді багато цікавого…

До великого переїзду через Альпи залишався день, тому в завершальний день ми вирішили трохи прогулятися, але багато не ходити. Таке побажання було від дочки, яка повідомила, що їй все дуже подобається, але її ніжки втомилися. Поїхати на гору і подивитися, що там. Цікава ідея для невеликої прогулянки. Висота 1880 метрів, куди можна добратися на підйомнику нас цілком влаштовувала. Єдине, що сонячні дні подібно закінчилися і небо затягнулося хмарами. Ми прихопили куртки і поїхали до витягу. Кабінки з символом долини дуже рогатим цапом вивезли нас нагору. Де ми побачили, трошки снігу, трошки скель і багато багато зелені.

Це було геть не схоже на ті місцини до яких ми піднімалися з цієї долині раніше. Поміж вершинами утворилася сідловина, де збирається вода з сніговиків та льодовиків. Ця вода є каламутною і має такий зеленуватий відтінок, насиченість якого змінюється залежно від хмарності. Коли небо затягнуте, то колір стає майже сірим, а коли сонячно, то утворюється незвичний відтінок зеленого. Ми мали натхнення прогулятися навколо цього озера, там прокладена чудова стежка, пройшли третину і зрозуміли, що можемо намокнути. Вітер пригнав здоровенну сірезну хмару, яка на мить зависла в цій сідловині, а потім посипала дрібним і холодним дощем. Погода тут ну дуже мінлива. Хоч і не сильно дощило, але наймолодші учасники оголосили, що їм треба під накриття.

Поки ми повернулися назад, хмара, перечіпаючись за високі шпилі, поплила далі. Ну тоді майданчик сказали діти. Ок, ну це дійсно дивина, майданчик на висоті 1880 м. Треба спробувати. Крім стандартної гірки, гойдалки кошика, дрібних трісок під ногами, тут були ще дуже химерні гірки. І діти (так тут було багато дітей) гралися на цих майданчиках, поки батьки пили каву і дивилися на гори. Висота тут була нижча, ніж в попередніх локаціях і гори майже до вершини покриті зеленими рослинами. Бо вище вже лишайники, каміння та сніг.

Тут гори виглядали не стільки величними, як затишними. Такий собі мальовничий закапелок. Взимку тут є інфраструктура для лижування, а влітку це чудове місце для споглядання, пиття кави.

І взагалі добре там, де ми всі разом.

Чи було важко з дітьми. Мабуть, тільки перші два дні. Як не дивно всі звикали до тиші та довгих прогулянок на свіжому повітрі. Ми були повних шість днів у цій долині. Довгих переходів (хоча можливості радіальних маршрутів тут великі) ми не планували через вік наймолодшого і часткову зайнятість найстаршого. Всі ті дні, коли ми мали вилазки проблем з настроєм, апетитом, сном в нікого не було.

Їжа. Всю цю мандрівку ми знімали апартаменти. Їсти треба було готувати. Що ми їли? Все те, що і в Україні в цей час. Їжа звичайно, дорожча, але вигідніше готувати вдома. В магазинах є все для гарнірів (картопля, рис, макарони) та салатів (митий салат, огірки, помідори). Декілька разів готували свіже м’ясо, решту часу варені (для дорослих трохи м’ясних делікатесів) ковбаси та сосиски. Йогурти тут неймовірно смачні, як і локальні сорти сиру. Хліб теж добрий, булочки, хлібні палички, звичайне печиво. Наймолодший мав запас спеціальної дитячої їжі ще з України, дещо докуповували в Австрії. Ціна не відрізняється, асортимент теж, від того до чого ми звикли в Україні. Найдорожчі, мабуть були овочі та фрукти. Але згодом ми вирахували локальні абрикоси та яблука і оптимізму додалося. Слід додати, що в самій долині був невеликий магазин, який працював зранку, потім мав довжелезну обідню перерву, а згодом декілька годин по обіді. Їжу для австрійських мандрівок ми закуповували у великих супермаркетах. Коли бували на горі, то смакували локальну випічку, всім відомий штрудель. Сказати, що були задоволені, це нічого не сказати.

Ця поїздка відбулася ще в далекі до безвізові часи. Щоб отримати туристичну візу для всіх нам довелося забронювати всі помешкання на маршруті та отримати підтвердження, які люб’язно надсилали після повної, або часткової оплати. Для роздрукування пакету документів нам знадобилося більше половини стандартної пачки паперу. Також витримки потребували: складання папірців у строго встановленому порядку, пояснення до маршруту.  Затрати на візу, які були раніше зараз можна спустити на пиво, штруделі та шніцелі. Зараз потрібні тільки паспорти і бажання кудись їхати.

Австрія влітку – це дуже хороший варіант. В чому ми переконалися в попередній однотижневій та цій двотижневій мандрівці по Австрії.

Інсбрук – це місто в якому з усіх боків бачиш гори. Воно розташоване в широкій долині річки Інн. Заселене з найдавніших часів. Зараз п’яте за величиною місто Австрії. На околицях в парниках вирощують капусту та різні сорти салату, а в центрі панує виключно міська атмосфера. Це місто з власним міським стилем, нашаруваннями різних історичних періодів, сучасними будівлями. Адміністративний центр Тіролю з близько 130 тис. власне інсбрукців та ще 170 жителями навколишніх містечок, що утворюють агломерацію. Великих міст у Австрії не багато, але ті що є, це ого-го. Дивуюсь як серед такого рельєфу, в умовах чотирьох погодних  сезонів, з довгою сніжною зимою вдалося збудувати таке доступне з усіх передмість, просторе місто. Взагалі транспортне сполучення, попри гірську місцевість тут вражає. Це дуже важливо, коли мандруєш з дітьми.

Взагалі прогулянка Інсбруком не входила в наші гірсько-морські сільські плани, але ми чомусь вирішили, що непогано було б подивитися, як живуть тут люди в містах. Виїзд був спонтанний, ми трохи блукали, не туди повертали, не могли знайти парковку, але трохи побачили і залишилися задоволені. Крім краєвидів ми відвідали два музеї. Один з них, Тірольський краєзнавчий музей, вразив всіх. Ми пробули там достатньо довго і побачили дуже багато. Експозиція має як ретроспективне представлення (елементи побуту різних часів з Тіролю) в скляних вітринах, так і космічні інтерактивні екрани з голосовим відтворенням і описом процесу чи явища. Орест поводив себе тихо, Регіна мала круглі очі від здивування, бо багато чого можна було чіпати, більше того тиснути на кнопки чи вибирати те, що більше зацікавило. Зали різні, великі і малі, часом не схожі один на одного, обов’язкове кафе та сувенірна крамничка, широке і просторе подвір’я.

 

Далі ми повитріщалися на велику вежу для стрибків з трампліна. Взагалі Інсбрук та околиці – це одна з зимових спортивних столиць всієї Європи. Можна було піднятися на висоту і звідти побачити мабуть половину федеральної землі Тіроль. зваживши всі за і проти але ми вирішили що краще буде трохи прогулятися в місті.

Перед тим зробиши пару світлин, щоб довгими осінніми чи ранньовесняними днями покращувати собі настрій цими фото з великою кількістю сонця, гір та позитиву.

 

В місті ми відвідали державний музей Тіролю, де основна частина експозиції це твори мистецтва: художні твори, елементи інтер’єрів, музичні інструменти, побутові речі, в основному періоду Австро-Угорської імперії. На цей день у нас виявилося трохи забагато музеїв, тому вирішили в Інсбрук приїхати ще якось. Прогулялися по місту, поблукали по виїздах на автобан і повернулися назад в долину Пітцталь. Вирішили наступного дня ще трохи погуляти на свіжому повітрі. І вже почали перепаковувати речі для моря.

Чи варто гуляти з малими дітьми по музеях? Зразу скажу, що кожен вирішує для себе сам. Колись наш наймолодший мандрівник мав 9 місяців ми мали трохи суперечливий досвід у історичному музеї Вільнюса. Той музей мав дуже цікаву акустику і чудове ехо. Ми дізналися про це коли хлопчик випадково скрикнув і йому сподобалося. Тому там ми побули трошки менше, ніж могли б. Музей був цікавий, але мені здалося, що поведінка найменшого мандрівника заважає всім іншим. Хоча від персоналу та інших відвідувачів ніяких коментарів не було. Дітям добре там, де добре їхнім батькам.

Експозиція обох музеїв, де ми побували в Інсбруку облаштована так, що можна з візками, возиками, з пандусами та ліфтами, а також облаштовані місця, якщо треба перепочити і осмислити побачене. На вбиральнях із запасними підгузками не акцентую, вони були всюди. Окрема ситуація з квитками, попри купу спеціальних знижок, пропозицій, які виникають, коли Ви зупиняєтеся в готелях Тіролю є ще спеціальна пропозиція, яка називається сімейний квиток. Різниця в ціні між звичайними квитками і сімейними та груповими квитками відчутна. Так що ходіть у музеї сім’ями та групами.

В цілому маленька екскурсія до Інсбруку завершилася на бажанні приїхати сюди ще і побачити ще щось цікаве наступного разу.

 

Ходити в гору нам сподобалося, але кожного дня ми дивилися в далину за виднокрай, туди, де ця чудова долина ніби закінчується. Там були білі гори в снігу. Якби нам це так побачити поближче поцікавилися ми в очільника та відповідального за нові враження цієї дещо авантюрної поїздки. Сідаємо в авто і поїхали, доїдемо до підйомника і там вверх на ліфті. Так і зробили на наступний день.

Що ми там побачили? Як виглядав сніг зблизька. В середині літа в липні. Справді це льодовик, де найвища доступна (туди можна виїхати на підйомнику) точка 3440 м. До літнього снігу там відносяться дбайливо, язики льодовика прикривають, окремі сніжники в затінених місцях зберігаються все літо до наступного снігу. Взимку тут цікаве місце для катання, влітку дуже красивий краєвид. Особливо багато можна побачити в сонячну погоду.

Що може здивувати семирічну дівчинку, яка дуже багато запитує чому. Звичайно сніг посеред літа. було надзвичайно красиво з оглядового майданчика побачити навколишні гори, долини, шпилі. Ну і зліпити сніжку.

Для молодшого члена сім’ї це був перший такий висотний рекорд. Він був щасливий, веселий, але потім трохи втомився і по дорозі назад в тунелі (між середньою і нижньою станцією їздить по рейках таке щось схоже на фунікулер) заснув.

Піднятись на гору, щоб з оглядового майданчика побачити таке:

 

Ну і ще можна випити кави і з’їсти штрудель з ванільною поливкою. Але і без цього краєвиди відкриваються космічні.

Тепер кілька практичних речей, врахування яких допомогло нам отримати максимум вражень. Виїхали трошки після сніданку. Зранку не переїдали. Воду, печиво мали з собою. Одягу мали жаркий комплект, прохолодний і запасний. Трошки утеплювалися при виїзді на верхню точку. Взуття трекінгове для трьох (четвертий толком ще не ходив), деякі туристи були у відкритому взутті, але це не найкращий варіант. Перепад висоти є, трохи відчувається, але не критично. Ніхто нікуди не поспішав, коли малюк втомився, то вирішили потроху іти до машини. Пішки можна погуляти між нижньою і верхньою станцією, можна на верх не підніматися, вражень вистачає. Інфраструктура (дитячі майданчики, заклади харчування, туалетні кімнати) створена для комфортного відпочинку для всіх маленьких, дорослих і старших людей.

Хоча в долині Пітцталь ми були всього тиждень, однак пригод ми собі познаходили ого го. Неможливо знаходитися в долині, якою б вона мальовничою не була, коли навколо тебе протягом дня підсвічуюються яскравим сонцем  високі гірські шпилі. Цікавість, що там нагорі спонукала випробувати один довгий і виключно пішохідний маршрут. Старт недалеко від готелю, фініш найдовшого варіанту маршруту – в долині з наступного боку. Зваживши наші бажання і можливості постановили неспішно видертися за вказівниками якмога вище, а далі назад вниз. Взяли слінг для найменшого мандрівника, одяг від сонця і дощу (це ж гори), а також прихопили палиці для трекінгу. Вода, перекус і все необхідне в рюкзаку, маленький хлопчик в слінгу, дівчинка з палицями ми вирушаємо.

Гори з протилежного боку долини виглядали дуже гарно, наша дорога першу годину петляла дуже круто. Але це були нові враження…

 

Десь на середині маршруту, як ми потім оцінили, почувалися трохи невпевненими у доцільності далі рухатися. Невелика пауза біля гірського потоку до якого вдалося заманити учасників запитанням, що це там так шумить?, і ми з новими силами видираємося далі.

Ну вже недалеко, сказала Регіна, коли побачила таку гору з протилежного боку. Там справді сніг, але з того боку, де ми ідемо гірські вершини значно вищі. Головне всі хочуть іти далі.

Слід сказати, що ми рухалися неспішно, оскільки вийшли одразу після сніданку і часу у нас було із запасом. По дорозі знаходили чорниці, розглядали все дуже уважно, більшу частину часу ішли в затінку. Тиша, свіже повітря, прекрасна погода. Ну і щось цікаве на горі, куди треба дійти.

Фото, коли ти побачив влітку сніг по справжньому, а не по телевізору.

Ну і звичайно цікаво побачити звідки той такий шумний потік починається. Справді цей маршрут був цікавий і дорослим, оскільки висоту набирали ми дуже стрімко. Видимість була космічна, більшу частину маршруту вдалося пройти в затінку і найменший турист умудрився навіть поспати. Йшли повільно, вуха не закладало. Піднялися на альпійську долину, видовище космічне. З’ясувалося, що більше як чотири години ми видерлися всього на 1880 м. Для бувалих мандрівників – це таке, але для дітлахів це дуже вразливо.

Були варіанти ще прогулятися, але один одинадцятимісячний дядько та чудова майже восьмирічна дівчинка сказали, що хочуть гратися. А тато повідомив, що незважаючи на висоту тут продається чудове пиво. Така собі ферма з невеликим рестораном, чудовим дитячим майданчиком і надзвичайним краєвидом.

Інший майданчик з будиночками, який залишився за кадром, пристосований для грання в мряку і дощ. Ну про туалет і пеленальний столик та пару резервних підгузків, які можна взяти якщо щось пішло не так,  я просто промовчу.

Ну і на завершення ідеальне фото з мандрівки з дітьми виглядає так…

Діти за кадром задоволені і щасливі. Батьки побачили красиві Альпи, але це ще не все з Тіролю і Пітцталю…

Ну от після п’яти днів добирання і гостювання, ми нарешті прибули в саму середину Австрії. Гори тут ще не дуже високі, урбанізація лагідна, немає чітко вираженої різниці між невеликими містами і селами. Одна з дев’яти земель Штирія (англ. Styria, нім. Steiermark) в чудовій Австрії ( англ. Austria, нім. Österreich) перед нами. Гори, річка Мур Mur (чи Мура, як киця), тиша, що заколисує разом із шумом води. Ура, ми знайшли те, що шукали, прохолоду, гори, чудові краєвиди! Невеличка громада (більше всього нагадує гірське село з віддаленими будинками на горбах і більш щільною забудовою біля долини річки) Sankt Georgen ob Murau (Святий Георг біля Мурау) і приватна садиба Casa Mia на тиждень стали нашим місцем проживання.

Перед цією поїздкою ми не читали путівники і рекомендації щодо визначних місць (не було часу і бажання). Знаєте рекомендації дуже часто навішують якісь стереотипи і втрачається ота сама чарівність місця, яка утворюється природою, людьми та їхнім стилем життя. Пам’ятки – це в першу чергу як було, а хочеться спочатку знати як є.  Цікавих історичних місць в Австрії чимало: замки, палаци, сакральні споруди, звичайні житлові будинки, пам’ятники на вулиці, рукотворні і природні парки. І це все дуже гармонійно поєднане, прикрашене квітами, обгороджене рівно підстриженою травою, чи невисокими кущами. Так ніби і приватно, і публічно водночас. Ще тут в очі кинулася така собі дуже приємна промоція монастирів та їхніх традицій: історія і сучасніть в одному місці. Наступного разу попри гори заїдемо обов’язково.

Як ми вибрали це місце? За допомогою відомого всім Букінгу та певних знаків. Якщо в цьому поселенні є канатна дорога (це важливо навіть влітку) – нам сюди треба. Правда на цей раз ми дорогою не скористалися, ходили ногами, але місце нам дуже сподобалося.

Будинки і господарські будівлі тут різних часів: від старих ферм до модерних готелів з невеликою локальною стилізацією. Для нашої групи мандрівників це все побачити рівноцінно відвідинам музею.

Місцевість ця гориста з великою кількістю струмків і річечок та перепадів висот. Сам ландшафт (особливо рослинність) нагадує українську Ворохту. Але на рослинності ця схожість і закінчується. На жаль. Асфальтовані дороги до ферм, що функціонують на висоті близько 2000 м, невеликий культурний стрес від того, що попри гірську дорогу їде трактор і обрізає кущі, що альпійські молочні продукти це не просто реклама та маркетинг, а цілковита реальність. На кожні 5-6 поселень невеличка сміттєсортувальна станція. І хоча ти їдеш попри ці будівлі з відкритим вікном, якимось дивним дивом специфічний запах відсутній. Ну а про маркування доріг, доріжок стежок, яке зрозуміле і доступне навіть якщо ти німецьку чув декілька разів в житті.

Спочатку нашого перебування тут, трохи задощило, а у тата намалювався цілий вільний день. Ну ми не довго думаючи, сіли в поїзд (старовинний, взагалі то, як зауважила наша дочка) і поїхали дивитися, що там за горами, по долині річки Мур. За горами виявилися інші гори, правда іншої федеральної землі Зальцбург і кінцева станція у містечку Тамсвег (Tamsweg). В поїзді було цікаво всім, навіть найменшому пасажиру. Ще співав спеціально запрошений фольклорний співак дуже відомі іншим пасажирам пісні, а ми просто слухали, якої співучою може бути німецька мова.

 

 

І ось, гори димлять… Така собі альпійська версія з маленькими сніговими вершечками.

Ще трошки і містечко Тамсвег (Tamsweg) перед нами. Гори і долина річки, старі будівлі та сучасне мистецтво. Ну і звичайно, чудові маленькі сквери та парки для дитячого дозвілля. Поки батьки розглядають гори та архітектуру, молодші учаснки мають гарне дозвілля. Якщо є бажання затриматися подовше, ідеї можна глянути тутhttps://www.tamsweg.info/en/walking-and-trekking-tamsweg-lungau.html

 

Прогулянка вгору теж була цікавою. Спочатку струмки, потім корови, потім дерева з бородами (через прохолоду і вологість лишайники тут не просто великі, а здоровенні), потім полонина з видом ах, маленький пікнік і назад, бо захмарилося. Випробували переноску для малят, погуляли, подивилися, побули разом і залишилися задоволеними. Бо ніщо так не радує, як проведений разом час у гарному місці.

Ну а ще ми їздили на прогулянку до озера. Хоча погода була вітряна, настрій у всіх був чудовий. Гірська дорога, чудові краєвиди. І найголовніше, для нас те, що всюди раді гостям з дітьми. Маленькі та великі ігрові майданчики, туалетні кімнати зі спеціальними столиками підставками для дітей. Дрібниця, але така важлива.

 

Замість висновків

У переліку пропозицій для відпочинку є досить широкий вибір від все включено до мандруємо куди очі дивляться. Безперечно для відпочинку з дітьми варіант, коли все чи може хоч аніматор для дітей включене це добре. Завжди хочеться розуміти альтернативу. Вона є. І наш відпочинок в центральній Австрії, переважно сільскій Штирії цьому підтвердження. Всі були зайняті, на свіжому повітрі з варіантами прогулянок, з можливістю приготувати те, що тобі хочеться. З деякою гнучкістю для тата, який першу половину дня працював. З можливостями десь подітися в дощову погоду (вузькоколійна залізниця, невеличкі локальні музеї та і аутлети врешті решт в невеликій часовій доступності).

Що тут робити з дітьми? Гуляти, ходити по горах, витріщатися на корів, що пасуться на високогірних полонинах, купатися у відкритому басейні (нам не довелося, бо було прохолодно), кататися на поїзді, що димить, їсти хлібчик з пекарні, просто слухати тишу у супроводі гірського струмка, дивитися на дощ і веселку і відпочивати від перенасичених шумом і спамовими повідомленнями міст. Гори тут доступні для одноденних виходів, та і для прогулянок на пів дня.

Ну і може хто надумає включити цю частину Австрії в свій літній маршрутний лист, то подробиці тут https://www.steiermark.com/en/trip-planning/summer

А ми їдемо далі, там де гори вище і на вершинах лежить сніг влітку. Далі буде…

 

 

Замість вступу

Ми мандруємо давно і досить часто. Найбільший досвід мандрування у нас на власному авто. Літній формат ми реалізуємо за принципом гори-море. Деколи виходить, деколи ні. Коли чогось не вистачає в цьому геніально простому плані, то на гори дивимося з вікна, чи море заміняє маленький басейн чи миска з водою в холодку під яблунею. Опис цієї подорожі літа 2016 року я відкладала декілька разів. Причиною була не тільки відсутність часу, а й наявність певного стресу під час цього мандрування. Цю поїздку можна було б назвати: “Один фрілансер і мама в декреті не рахуючи двох дітей”.  Кожен дорослий був з якоюсь торбинкою стресів і тривог. Зараз я дивлюся на ці фото і розумію, що це була, хоч і важкувата мандрівка, але все таки незабутня. Ще вона була трохи нереальна для сім’ї з двома дітьми. За час майже п’яти тижнів в Європі наша сім’я отримала не тільки чудові враження, а й дуже добрий досвід комунікації та навички профілактики стресових ситуацій.

План дій

Це було у “важкі” добезвізові часи, тому пакет дозвільних документів для виїзду за кордон України потребував і грошей і найголовніше часу. Так, як Посольство Австрії видавало візу на фіксовані дати для перебування в Австрії та інших країнах ЄС (але не довше, ніж в Австрії сумарно), то співставивши наші можливості та побажання, ми вирішили забронювати гори в Австрії, та море в Хорватії та  побути в Європі цього разу подовше. Щоб наш сімейний бюджет не просів від реалізації наших побажань, ми вибирали локації поглухіше і подалі від популярних туристичних маршрутів. В Австрії в першу чергу цікавила сільська місцевість з горами повище, а в Хорватії острови з мінімальним набором сервісів. Це вилилось досить складний план Україна, Берегово – Угорщина транзит – Братислава – Австрія Штирія – Австрія Піцталь – через гори на Італію до Хорватії – Хорватія острів Паг – Хорватія острів Гвар – Загреб – винні горби, невелике село в Угорщині – і на закуску (чи десерт) Токай – ще трохи Кошиць.  Далі  Вишнє Німецьке- Ужгород-Вітаємо в Україні.

Реалізація

До кожної поїздки зазвичай всі дуже добре готуються, але поїздка з дітьми це як спецоперація, де провал плану А має бути забезпечений планом Б і В. З дітьми жодних проблем не було. Їхали, їли, спали, гралися, слухали музику, дивилися у вікно, рахували машини, малювали ноги фломастером, кришили хлібчик і пищали, що незручно сидіти. Невеликий стрес у батьків був викликаний відхиленнями від наміченого плану, що були пов’язані з тим, що час на роботу (так зранку наш тато фрілансер працював) в середині поїздки розтягнувся до цілого дня. Бо з’явилася ідея пошукати роботу в Європі. Зараз цей гештальт закритий (роботі  тата в Європі вже більше року, він великий молодець, і ми хоч бурчали, але вірили в нього), то я можу спокійно забути цей стрес і описати всі ті надзвичайні місця, де ми були, а також розказати про тих чудових людей, яких ми зустріли.

Як це було?

Ми виїзджали з Івано-Франківська і перша наша ціль була переїхати кордон з Угорщиною у місті з великою кількістю варіантів назви Берегове, що є центром однойменного району, де живуть чудові люди, які деколи чомусь не розуміють української, можуть говорити англійською. В Берегово є дві важливі речі для відпочинку термальні води (два басейни відкритий і крита купальня) та прекрасні традиції кулінарії та виноробства. Але ми їхали далі. Перехід Лужанка – Берегшурань за неповних півгодини і ми вже слухаємо як угорською скрекочуть коники в траві. Дорога стає асфальтована, чіткіше проглядаються тротуари і велосипедні доріжки, людей мало. Ми в Угорщині, де весь наступний день будемо гойдатися по автобану у бік Братислави. Про Угорщину скажу, що вона цікава не тільки Будапештом (хоча це надзвичайно цікаве і атмосферне місто),  не тільки озером Балтоном, яке теж має свій шарм і принади, не тільки купальнями, а і своїм власним стилем життя, з фруктами, овочами, їжею в ресторанчиках, вином і безкрайніми плоскими краєвидами, які можна роздивлятися з вікна авто. На цей раз Угорщина для нас запам’яталася непристойно дешевим готелем чотири зірки, ідеально плоскою рівниною, прямою дорогою автобану і мостами з кущами над автобаном для переходу диких звірів, ну і Токай по дорозі назад, його ми згадували ще довго попиваючи вино довгими осінніми вечорами після поїздки.

Наступний пункт Братислава, де ми мали три дні для спілкування з друзями. Спеціально в столицю Словаччини ми б не їхали, але тут була оказія. А дарма. Братислава – це дуже цікаве, комфортне місто з цікавим передмістям і околицями. Є замки, є велосипедні доріжки, дуже доступні (у порівнянні із західнішими країнами) ресторани, кафе. Місце злиття Морави і Дунаю цікаве в силу багатьох причин, також пішохідний міст в Австрію, а що ви думали 70 км і Відень. Виявляється, що тут також вирощують виноград і роблять вино. І замки тут з цікавими історіями і дуже приємними гідами.

Дорослі наспілкувалися, діти познайомилися. Всі гарно провели час.

Декілька годин і ми із забитою вщент машиною (бо у всіх два гардероби – гірський і для моря, а ще самокат і ще щось там) із сонячної Словаччини під супровід невеликої мряки із спеки перебралися в прохолодну Штирію.

Висновки

Їхати з дітьми треба, зміна середовища дуже позитивно впливає на всіх. Труднощі організації є у випадку будь-якої поїздки. Подолання труднощів дозволяє нам отримати досвід і ми стаємо страшенно гордими за себе і своїх дітей.

 

Коли в Берліні рівнина, туман і дощ, то для зимового відпочинку потрібно гори, сонце і сніг. Під цей запит підходять багато місцин, бо зазвичай в лютому проблем зі снігом в Альпах немає. Але щодо сонячного світла, то це як лотерея. Тому ми вибрали країну, яка асоціюється з сонцем. І не прогадали, із семи днів в цій країні, тільки один був без сонця. Правда, як розповів один місцевий лижник, що так буває не завжди. І тут гори ховаються за хмари.

Берлін-Аеропорт Бергамо-Мілан-Ківіассо-Івреа-Аоста. Такий шлях ми подолали, щоб покататися на лижах в новому для нашої сім’ї місці. З Мілану до Аости користувалися італійською залізницею і були приємно здивовані її ціною і зручністю. Ми зробили дві пересадки і кожного разу поїзд, який нас віз ставав коротшим, а колія була ніби втиснута в гори. Це додавало інтриги, наймолодший учасник не витримав і після останньої зміни поїзда тихенько задрімав. 

Кінцева точка нашої мандрівки місто Аоста, хоч і є центром провінції, невелике і дуже затишне. Особливістю забудови є те, що з вікна чи балкону можна побачити балкон чи вікно сусіда чи гори. Інших варіантів немає. В самому місті є пам’ятки ще з римських часів. Причому забудова настільки тісна, що на римському фундаменті можуть бути трохи сучасніші (на декілька століть) будівлі, які функціонують і зараз. Це мабуть суто італійська особливість, бо така кількість пам’яток архітектури різних періодів є в небагатьох країнах.

Місто живе своїм звичним життям із елегантно вдягненими працівниками офісів і установ, з обов’язковою обідньою перервою магазинів навіть в місцях скупчення туристів іще купою маленьких деталей, які в сукупності творять цей неповторний стиль життя більш як сорока тисячного міста, що оточене з усіх боків горами.

Разом із залишками римського періоду у цьому місті багато сакральних споруд. Причому досить поважного віку. Церкви, монастирі за високими кам’яними огорожами, каплички є як в долині, так і на висоті катання. Ці будівлі теж багато бачили і є органічною частиною сучасного повсякденного життя. Монахині різних чинів (по різному вдягнені) зустрічалися нам в Аості майже щодня.

Не всі жилі будинки є архітектурно елегантні. Деякі з них, особливо на сім і більше поверхів в буквальному сенсі стирчать в долині. Але мабуть це плата за компактність центральної частини міста. Бо долина річки, де розташоване місто досить вузька і досить динамічно переходить у високі гори, де теж біля звивистих доріг є жилі будинки, а трохи вище готелі та садиби.

З міського транспорту були зауважені декілька автобусних маршрутів. Але ми ними не користувалися. Наш маршрут був в якісь мірі зигзагоподібний і одноваріантний. Двориками до залізничної станції, далі через підземний перехід попри невелику промислову зону до підйомника. А там на горі ми мали декілька варіантів.

Траси різні, синіх найбільше, чорні на горі, червоні умовно червоні в окремих місцях. Ціни в кафе біля станції підьомника співставні з цінами великих європейських міст. Шоку не було, перекусити було що для всіх. Біля підйомника великий супермаркет, ціни приємніші, ніж в цілодобовому в центрі міста.

В ресторан не ходили, ні на горі, ні в містечку, бо довго чекати і все таке. Каталися більше, ніж пів дня. Мама з татом по черзі, дочка весь час. Траси довгі, підьоми теж, ноги встигали відпочити. Саме містечко ввечері на недовгий час оживало переважно для туристів, а потім поступово поринало у сон.