Цьогоріч різдвяноноворічний час особливий. Віртуальні контакти, відеовітання та особливі зусилля щодо підтримання святкового настрою. Ми в Берліні, де свята закінчуються акурат першого робочого дня після першого дня Нового Року. Як не втратити відчуття свята та не розкиснути? Зрозуміло, що потрібно щось особливе. Казкова історія, де всі пригоди та перепетії закінчуються добре. Де поганці покарані, а ті, хто вірить у чудо неодмінно стають його свідками.

І ми знайшли таку чудову історію, яка допомогла нам зануритися у магію приготувань до Різдвяних Свят і подарувала радість. Нею виявилася Різдвяна історія ослика Хвостика, яку ми придбали в Україні ще влітку 2019 року. Книжка красиво стала на полиці чекати свого часу, бо вона без кольорових малюнків, не товста, але і не тонка і там багато тексту. Ми вибрали формат сімейного читання і ця книжка наповнила наші вечори теплом, пригодами і радістю між кінцем 2020 і початком 2021 років. Ми почали читати її в останній тиждень старого року і завершили в перші дні нового. Дуже символічно виявилося.

• 

Книжку написав Олександр Гаврош, намалювала Світлана Сова, видало у 2019 році видавництво Фонтан Казок. Прочитана книжка подарувала читачам надію та оптимізм.

Це історія про тваринку, яка дивним чином опинилася в передгір’ї Карпат, живе у духовному центрі, де влітку оздоровлюється багато дітей і дарує всім радість. Але добрі люди вони досить часто безхитрісні та наївні, тому кожен поганець хоче відібрати в них трохи радості і збагатитися. Так сталося і з отцем Теодором з садиби якого за декілька днів до Різдва вкрали маленького улюбленця ослика Хвостика. Ця тваринка це був не тільки подарунок від владики, що опікувався, щоб дозвілля дітей було цікаве, а й важливий фрагмент щорічного Вертепу, де ослик Хвостик грав свою роль. Як тільки ослика виманили з його теплої стайні та випхали в темну ніч на гору, де він добряче налякався сам та налякав інших, закручується цілком детективна історія.

Читачі дізнаються дуже багато нового та цікавого про життя декількох сіл та невеликого міста, де встиг побувати за час своїх передріздвяних пригод ослик.

А пригоди в нього були ого-го! Під час своєї вимушеної мандрівки, що розпочалася після втечі від викрадачів в житті ослика зявляються і сержант Кузька, і дві поважні пані, що живуть подалі від людей, і працьовитий майстер на пенсії, що має невеличку дачу, і бандити, і мешканці ромського поселення, і сім’я з маленьким Миколкою. Для всіх цих людей зустріч з Осликом Хвостиком стала початком змін у житті, пригод чи приємним спогадом. Для декого сигналом, що треба відмовитися від своїх намірів та залякувань, припинити свої злодійства. Єдиним безсумнівним моентом, що обєднує цих героїв, є особливо трепетне очікування Різдва.

Головний герой цієї історії теж має потаємну мрію, зустріти подружку овечку Берту. І саме поклик іти за мрією стає поштовхом до щасливого завершення цієї неймовірної пригоди.

Особливої уваги заслуговує локація у цій історії. В описі місцевості, де відбуваються події, добре прочитуються мальовничі локації Закарпаття. Передгіря Карпат, але з того іншого боку. Як привид з минулого в цьому культурному ландшафті виглядає напівзакинутий маєток. Він, своєю появою в цій пригоді, відсилає нас у минуле цих країв. Ромське поселення, що притулилося десь між межами сіл і є частиною сьогодення теж вписане в історію надзвичайно вдало.

Такі пізнавальні деталі роблять цю книжку затребуваною для розуміння та пізнання українського сьогодення поза великими містами чи дуже глухими селами.

Ця повість від Олександра Гавроша могла б стати чудовою основою для сценарію фільму сучасної різдвяної історії. чи короткого серіалу. Все настільки динамічно і водночас глибоко і тепло описано, що ця книжка потребує більшої уваги.

Можливо вона просто чекає своєї особливої нагоди, а ми чекатимемо на продовженя історії від Ослика Хвостика анонсоване автором в кінці книжки.

Ми читали вголос невеликими уривками, з коментарями та обговореннями. Історія сподобалася всій нашій сім’ї. Це така книжка, яку справді вартує придбати до сімейної бібліотеки. А можливо ще комусь подарувати, щоб поділитися передчуттям Різдвяного Дива.

Мамський Блог бажає всім читачам затишного і теплого святкування Різдвяних Свят. Не втрачайте віри в дива! Долучайтеся до їх творення своїми мріями!

До цієї книжки я добиралася давно. Вона довго аноносувалася і вийшла в акурат тоді, коли ми перебралися до Берліну. Про неї писали в соціальних мережах. І ось нарешті влітку 2018 мені вдалося взяти цей примірник в руки, почитати анотацію. І знову відкласти цю книжку вбік. Вона виглядала мені як новий вишуканий десерт, який треба споживати у виключно святкових ситуаціях. З іншого боку ще в мене був підсвідомий страх прочитати цю книжку і зрозуміти, що історій, які описують сільські поселення як культурну глушину стало на одну більше. Це як спробувати екзотичний фрукт.

Чому таке відношення? Ця історія рецензувалася як історія однієї поїздки двох столичних жительок у глухе село Ясіня. Саме так я прочитала по діагоналі відгук на цю книжку, де протиставляється міський та сільський спосіб життя не на користь останнього. Хоча поспішу зауважити, що для цього карпатського поселення краще підходить назва містечко. Тут розмовляють дуже цікавим українським діалектом і слово ЙО має дуже багато відтінків, в Ясінях починаються багато цікавих гірських маршрутів і тут попри все добре збережена культурна самобутність. Такими, може трохи з кращою інфраструктурою, є гірські містечка в інших частинах Карпат, чи Альп. Справді це поселення вартує, щоб про нього написали повість. І не одну.

Допитливість пересилила всі ці страхи і в переддень Нового року почала читати цю таку дражливу для мене повість. І прочитала її за чотири заходи, роблячи перерви для передноворічних приготувань. Дуже задоволена, скажу Вам. Поспішаю ділитися цим.

 

Трохи про історію цієї книжки до читача. Видавництво Фонтан казок, на яке одна доччина подружка каже Фонтан книжок, оголосило черговий конкурс історій про сучасних дітей: “Напишіть про мене книжку”. Рукопис повісті Тетяни Стрижевської ” Файні товсті дівки, ЙО!” переміг  у 2016 році за результатами конкурсу. Проілюструвала видання Ольга Кузнецова. З початку 2018 року книжка у продажу.

Сюжет повісті простий і зрозумілий. За збігом обставин дві дівчинки киянки замість мовного табору в Пущі-Водиці потрапляють на невизначений (за моїм розрахунком близько тижня) в гори. Не можна сказати, що ідея подорожі однаково подобається обом подружкам. Зоряна та Мілана, або Мілка чи Мілася готувалися до іншого сценарію літніх канікул. В гірській садибі їх чекає чудова бабуся Катря, яка видається дівчатам мольфаркою чарівницею. Попри всі протести і деколи зовсім не дитячі витівки Зоряни відпочинок вдався і дівчата повернулися додому трохи іншими. Вони побачили гори, відкрили для себе інший світ в якому живуть їх однолітки і як на мене стали трошки людянішими.

Повість не має багатьох персонажів, тут крім Зоряни та Мілки та їх батьків, описані ще одна місцева родина  хлопчика Мирка, власне бабуся Катря та декілька людей з містечка. Є персонажі про існування яких ми знаємо, але вони перебувають поза подіями. В основному це шкільні подружки та хлопці, з якими дівчата спілкуються в час свого навчання в школі. Дуже тонко описано те середовище в якому ростуть столичні діти та те, як батьки і діти вибудовують свої стосунки.

Чесно мені трохи незрозуміле було слово товсті у назві повісті. Після прочитання повісті до мене дійшло, що це щось на кшталт “ладна кобіта”, яке мене колись шокувало в діалектах з іншого боку Українських Карпат. Взагалі це дуже добре, коли герої повісті можуть трохи дратувати своєю поведінкою, як наприклад надмірна Зорянка. Дівчинка в моєму розумінні дещо переходить межі ввічливого спілкування і деколи досить відверто грубить всім навколо неї. Саме тут прочитується тонка межа, яка проходить між самовизначенням підлітків і відсутністю виховання. Включається критичне мислення, де є неповага, а де просто захисна реакція. Я розумію, що авторка трохи “підтягнула контрастність” для своїх головних героїнь. Але саме така поведінка дівчат трохи бентежить, бо така поведінка є жорстокою для такого юного віку. Найприємнішим є те, що дівчата все таки сприйняли цю інакшість життя, яку побачили в садибі бабусі Катрі, відчули силу і позитив місця, де вони перебували. Готові повертатися сюди назад. Авторка піднімає дуже дражливу тему стереотипів та раннього дорослішання дітей, проблему людяності, яку люди гублять у погоні за правильним макіяжем чи дієтами. Справді життя не зводиться тільки до виживання в міських джунглях. Є такі чудові речі, як зорі у горах, простір і свіже повітря. Хоча у мене було застереження щодо опису і зображення територій поза великими містами, вони при прочитанні повісті зникли. Тобі добре там, де є люди, які тебе люблять.

Наступне, що добре вдалося авторці, це включення діалектів в текст повісті. Питання діалектів це ще одна дражлива тема сучасної літератури. Попри те, що деякі репліки літературної мови сучасних киян були для мене трохи незвичними, то із закарпатськими діалектом як на мене, все вдалося дуже чудово передати. Ні багато, ні мало, якраз скільки стільки треба і вдало вписано в контекст.

Завдяки Миркові  та його татові дівчата відкрили для себе інші місця Карпат: Яремчу, Ворохту, Рахів.

Після прочитання книжки хочу поділитися наступними міркуваннями:

• перемога повісті в літературному конкурсі цілком виправдана. Це справді книжка про сучасних дітей та підлітків;
• дуже вдало зроблена спроба розкрити сучасне мовне різноманіття через реальних носіїв мови;
• дражлива тема людяності, терпимості, поваги до людей незалежно від їх статусу піднята і висвітлена коректно;
• топографія Карпат виписана дуже добре, майже як в рекламному буклеті, хочеться туди їхати і побачити цю красу.

 

Коли настають довгі сірі дні, список незавершених справ і дедлайнів стає нереально довгим, розрядкою для мене є витягнути з книжкової полиці дочки якусь цікаву дитячу книжку і прочитати її.

Вчора я вполювала історію щоденник про одну дівчинку, яка жила десь там в холодному Північному морі на острові. І я одразу збагнула, що погода на широті Берліну ще дуже цікава і різноманітна, ніж десь там далеко в Скандинавії. Насправді тобі добре там, де ти є, і там, де перебувають важливі для тебе люди.

Так от про книжку. Написала її Ніна Е. Ґрьонтведт у 2010 році норвежською. Переклала чудовою українською мовою Наталя Іваничук, видав Старий Лев у Львові у 2018 році. Читали ми її з дочкою в Берліні, купили в Івано-Франківську. Події відбуваються у невеликому місті на узбережжі фіорду Північного моря.

Про сюжет. Забігаючи наперед скажу, що дуже б хотілося, щоб такі книжки були з життя українських дітей. В епоху суцільних чатів з смайлами, цікаво чи веде хтось з сучасних восьми-десятирічних свій власний щоденник. Було б цікаво прочитати як сприймають суперечливу дійсність сучасні діти. В минулому році на літніх канікулах спочатку я, а потім дочка, прочитали теж одну цікаву перекладну книжку, яка за посередництва вищезгаданих викладача і видавництва прибула в Україну із Скандинавії. Вона називається: “Хто проти суперкрутих ?” і також має певний терапевтичних ефект для деколи розгублених дівчаток.

Книжка “Привіт, це я”, яка читається на одному подиху, оповідає про декілька моментів з життя однієї дівчинки Уди. Вона живе в невеликому містечку, їздить до школи щодня на автобусі, раз в декілька місяців до бабусі в гості на паромі. Дуже цікаво як Уда сприймає деякі топографічні деталі з свого життєвого простору. Вона дуже детально описує свою вулицю Крокклейва, свій будинок та будинок подружки, а також зелений будинок та його мешканці за якими вони з подружкою Геллє спостерігають. А також дуже цікаво описаний  острів, де на хуторі живе бабуся Уди і всього є по одному (громадські місця маються на увазі).

Уда має сестру. Сестричка Ерле досить активна дитина, яка дуже любить робити все по своєму і бути в центрі уваги. Це описано як нормальна ситуація. Так в мене є сестра, часто вона нестерпна, але батьки та родичі  її люблять такою якою вона є. Але в кінці свого щоденника Уда робить висновок про те, що дуже цінує свою сестру за її підтримку.

В новому році після Різдва в житті Уди сталися певні зміни, вона почала досить дивно поводитися. І знову нічого не сталося. Ніхто не вичитує дитину, всі намагаються її зрозуміти. Хвилюються через її замкнутість, але це турбота, а не дорікання. Взагалі виникає відчуття, що тим в екстримальніші умови проживання людей, тим турботливіше вони один до одного ставляться. Для жителя великого чи середнього міста це надзвичайно дивно, коли всі розваги дітей зводяться до малювання, випікання печива чи кексів та спілкування у потаємному місці. Звичайно до їх невеликого, за нашими українськими мірками, містечка час від часу приїздить лунапарк з каруселями та атракціонами. Сподобалося також як вписана в історію важливість читання. Те як до школи приїхав дитячий письменник і як діти це сприйняли. Перекладачці вдалося передати ту теплоту спілкування між усіма героями, яку описала авторка. А також безпосередність Уди, яка пише щоденник, листи до письменника, а також час від часу вірші. Ще вона любить писати списки. Звичайно не такі нудні, як мама, а набагато цікавіші. Деколи у своїх записах дівчинка висловлює своє нерозуміння ситуацій, свій розпач та роздратування. Але щоденник для цього і пишуть, щоб деякі свою переживання тримати в таємниці.

Текст читається легко із задоволенням. Головна героїня відчуває турботу батьків, цінує розмови з бабусею, радіє зустрічам з кузенами та кузинами. Має певне хвилювання через те, щодо пам’яті про тих, хто перебуває на широких зелених луках. Людяність, теплота, важливість спілкування, довгі обіди в бабусі, які переходять в ще триваліші поїдання смаколиків і просто спілкування. Важливість цього описана тут. Ми часто найнестерпніше поводимося з тими, кого найбільше любимо. Така підказка бабусі допомогла зрозуміти дівчинці свої відчуття.

 

Ілюстрації, маленькі малюнки та схеми зроблені за задумом автора самими героями книжки. Оформлення книжки дуже полегшує читання тим, хто не дуже любить читати довгі історії.

Переказувати зміст історії щоденника невдячна справа. Краще його прочитати самому. Це не просто така собі історія, а і маленька відповідь на питання, які хвилюють дівчаток, хлопчаків та їх батьків.

Раджу прочитати як дівчатками, так і хлопчиками. А ще їх вічно заклопотаним батькам.

Добре читається осінніми сірими вечорами, гарно підходить тоді коли в шаленому графіку школа гуртки треба зробити паузу. Ще приємна до прочитання на зимових канікулах, коли рано темніє і після холоду вулиці хочеться тепла.

Приємного читання.

 

 

Роман американського фантаста Рея Бредбері “451 градусів за Фаренгейтом” (Fahrenheit 451) вийшов в далекому для мене 1953 році. Не маючи необхідного рівня мови для прочитання оригіналу, із задоволенням прочитала переклад Євгена Крижевича виданий в серії “Маєстат слова” у видавництві Навчальна книга – Богдан. Книга була придбана у звичайній книгарні, привабила компактність, ну і власне автор. Читала колись російськомовний переклад, враження не справив. Вирішила спробувати прочитати ще раз. Не пожалкувала. Зручний дорожний формат цієї серії дозволить з користю провести час під час переїзду, перельоту чи просто сидячи в кріслі під теплим покривалом. Книжка прочитується за одне занурення у напівфантастичний урбанізований світ.

Враховуючи те, що твір належить до жанру фантастики, потрібно зауважити, що події відбуваються на планеті Земля в реальному місті чи містечку. Серед людей, стиль життя яких на перший погляд схожий на теперешній. Немає сенсу переказувати сюжет і події, які там розвиваються, щоб не зіпсувати враження від прочитання. Але хочеться звернути увагу на те, що анології в стилі життя людей в романі та сьогоденням є дуже чіткими. Одні тільки телевізори на всю стіну чого вартують!

Актуальність подій описана в ньому не втрачена і досі. Одночасно з людьми героєм роману є друкована книжка, як усвідомлення інакомислення та вільнодумства, такої собі інакшості. І очільники цього суспільства ведуть боротьбу за ілюзорну рівність людей у суспільстві. Думання відволікає від повсякденного споживання матеріальних та  віртуальних (як це щось нагадує) продуктів, викликає стрес і хвилювання. Дорога до влади терниста, а утриматись на вершині важко. Особливу небезпеку для тоталітарних лідерів становлять особистості, що не втратили здатність критично мислити і які в романі об’єднані бажанням пізнавати через читання і спікування. Люди, які заучують напам’ять цілі твори, щоб вони не зникли!

З іншого боку ми бачимо завдання маргіналізувати якмога більше людей, нав’язати стиль життя, де буде домінувати задоволення особистих потреб нижнього щабля піраміди, щоб можна тримати під контролем мізки своїх співвітчизників. Ніяких сентиментів, тільки комфорт (поняття відносне), лірика і романтика – це ледь не психічні розлади. Особистість втрачає людське, натомість стає гвинтиком системи.

Життя склалося так, що окремі тоталітарні державні уклади після написання роману зникли вже давно. А от їх уламки в людській свідомості живуть і досі. Незважаючи на екрани з блимаючими зображеннями, які тут чітко асоціюються з міським стилем життя десь є поля з цвікрунами і розмовами до ранку понад річкою.

Життя за правилами чи тоталітаризм? Життя за правилами не означає відмови від критичного мислення. А от тотальне отупіння якраз виникає в результаті того, що більшість суспільства втратила здатність до критичного мислення, а невелика група осіб прирівняли себе до Бога.

В контексті українських реалій ця книга спонукає до роздумів і аналогії самі по собі виникають у свідомості. Вихід один – боротьба у всіх її проявах. Не насилля, не агресія, а саме боротьба.

Читаючи роман у мене в уяві домінували сутінково-полум’яні барви і було відчуття того, що десь поруч пожежа. Ландшафт в якому відбуваються події виписаний до найменших деталей.  В уяві визирають навіть напівтіні та відчувається шурхіт трави в напружені моменти. Не знаю, як оцінюють твір фахівці з літератури, але мені український переклад сподобався. В моїй уяві виникала трьохвимірна картина того всього, що відбувалося.

Коли мова ішла про екрани на всю стіну, то тягнуло якимось холодно-зловіщим повітрям. Було відчуття, що тебе хочуть насильно хочуть загіпнозувати.  Насправді мовці і співці з екранів уже досить давно маніпулюють нашою свідомістю.

У міських нетрях люди частіше потраплять під дію тотального впливу пропаганди. Здоровий глузд тут – це світанок поза міськими нетрями. І не всі можуть його побачити.

Що собі зауважила після прочитання цього твору? Людське спілкування безцінне. Сучасні засоби можуть скоротити відстань і зробити його доступнішим, але найціннішими є наші емоції, ми отримуємо під час спілкування.

Роман змушує задуматись. Рекомендується до прочитання довгими зимовими вечорами, прохолодними літніми світанками, під час грози навесні чи затяжної мряки восени.

 

 

 

Будь-яка відпустка добра тим, що крім своїх основних вакаційних робіт (чи то плавати в морі чи доглядати маленьке дитинча) є ще маленька можливість зайнятися тим, що тобі дуже подобається.

До чого я це веду ? Восени 2015 року (а точніше 30 вересня) двоє цікавих людей вирішили винести на публічне обговорення одну спільну ідею. Це був флешмоб челендж, а попростому довготривале змагання з читання книжок. Катерина Бабкіна і Марк Лівін є досить публічними. Я їх знаю тому, що вони пишуть власні твори і приймають участь в літературних та інших важливих суспільних дискусях і також тому, що вони обоє в молоді роки проживали в Івано-Франківську. Скажу так, #bookchallenge вдався на славу. І вони хоч і не повністю, але виконали те, що постановили. Їхні враження гарно гугляться в мережі, не буду переказувати. Скажу тільки, що радію, коли такі цікаві ідеї виникають.

Читати я люблю. Особливо романи, особливо про життя з усім спектром переживань і ще красиві діалоги. Слід сказати, що я щаслива, що живу у час, коли є багато чого почитати рідною мовою і зявилася купа можливостей, що вивчити хоча б одну іноземну мову і почитати художні твори в оригіналі. В школі та університеті почитувала все, що могла добути в бібліотеках в основному художню та спеціальну літературу. Вже тоді відчувалося, що ще би щось читалося, а нема. Про літературні журнали знала мало, ніхто не підказав, та й в читальних залах з ними були проблеми, особливо коли губився один якийсь номер.

Якось поступово в наше життя почали входити мода на читання з екрану, і не завжди книжок.  Дочитуючи недочитане, перечитуючи прочитане в основному ще те, що рекомендувала у якості додатково-додаткових списків вчителька зарубіжної літератури. Паралельно час від часу пожовуючи спам. Без цього ніяк.

Ну і звичайно я завжди цікавилася, що пишуть мої земляки іванофранківці чи станіславці. Книжки Тараса Прохаська я купувала собі, коли із столиці приїзджала до батьків у Івано-Франківськ. Звичайно, його твори для вдумливого читання і мені близька його ботанічно-натуралістична лексика і локації знайомі. Юрій Андрухович для мене був таким автором, якого треба читати зі словником, уважно перечитуючи абзац і обдумуючи чи вірно все зрозуміла.

Завжди боязко відносилася до української сучасної літератури. Особливо до молодих авторів. Не знала з якого боку підійти, кого читати, що купувати, а що ні. Будучи біля книжкових вітрин, не знаючи що вибрати, я найчастіше виходила ні з чим, або хапнувши черговий твір Ірени Карпи. Те, що пише ця авторка мені зрозуміло в силу того, що ми виросли в схожому соціумі з притаманним йому цілим комплектом примовлянь і категоричних стереотипів. Історії, які траплялися з її героями, нагадували мені, що більш ніж за 500 км від столиці є міста і містечка, де все інакше. Ностальгія перемішана з іронією, подекуди сарказмом, а часом і зовсім відбірним стьобом додавали мені хорошого настрою. Сюжети останнього несерйозного видання про те, як не стати куркою були мені вже не дуже актуальні, бо я мала свій схожий досвід. Тільки в трохи в інших локаціях. Мало того окремі речі були у вільному доступі в неті. Хотілось чогось нового. Існував страх купити щось занадто філософське, занадто попсове, несерйозне і так далі. Довелось побороти і цей страх.

Якщо перший декрет був присвячений науково-довідковій літературі щодо здоровя, виховання, психології всього (віковій, малих і не дуже груп, комунікативній і далі за списком), то у другому в мене сформувалася чіткі тренди (як модно про це зараз говорити): дитяча література, сучасні українські автори (а що робити?), а також (у кожного з нас є свої слабості) географічна та краєзнавча література.

Читання дозволило мені позбутись надмірного хвилювання і тривожності щодо самопочуття нового члена родини, які були перші місяці після пологів, я стала більше всього встигати. Це додавало і додає зараз позитивних емоцій. Книжкошопінг заряджає позитивним настроєм краще, ніж покупка нового одягу, бо з одягом завжди є маленький неагатив, що пов’язаний зі змінами розмірів.

Зараз є багато блогів і порталів з оглядами. Співставивши свої враження і те, що пишуть фахівці-літературознавці (сподіваюся), дійшла до висновку, що не все те золото, що хвалять у оглядах та лайкають в Фейсбуці. Деякі твори мають набагато яскравішу промоцію, ніж сам текст. А буває і навпаки. Ну це все на мою скромну думку.

Тепер про челенжі і змагання з читання. Це все дуже потрібно. Я звичайно за якість, а не за кількість. Але скажу чесно із задоволенням до вишивального марафону (які мають місце в житті мамочок в декреті) додала б ще читальний. Тільки трошки коротший в часі, не річний, напівмарафон. З бурхливим обговоренням і коментарями на адресу усіх.

Вищезгаданий челенж показав, що і Україні з’являється вже більше літератури різних напрямів. В моєму списку, який я прочитала за цей змішалося все як і у авторів читального змагання. Читалося серьозне і не дуже, перекладне і вітчизняне, поезія і проза, новинки 2016 і класика, дитяче і доросле духовне і категорія 16 +, романи і опубліковані записки з блогів. Головне, що є різноманіття, а це значить, що все більше людей будуть читати і стануть кращими.  Челенж попри все показав, що #єшочитати.

І не забувайте зафоловити в Фейсбуці сучасних українських письменників і тих, хто пише, що читати. Це корисно для всіх, особливо для мамочок в декреті. Про премії та пристрасті навколо вручення взагалі мовчу, готові сюжети для мелодрам.