До великого переїзду через Альпи залишався день, тому в завершальний день ми вирішили трохи прогулятися, але багато не ходити. Таке побажання було від дочки, яка повідомила, що їй все дуже подобається, але її ніжки втомилися. Поїхати на гору і подивитися, що там. Цікава ідея для невеликої прогулянки. Висота 1880 метрів, куди можна добратися на підйомнику нас цілком влаштовувала. Єдине, що сонячні дні подібно закінчилися і небо затягнулося хмарами. Ми прихопили куртки і поїхали до витягу. Кабінки з символом долини дуже рогатим цапом вивезли нас нагору. Де ми побачили, трошки снігу, трошки скель і багато багато зелені.

Це було геть не схоже на ті місцини до яких ми піднімалися з цієї долині раніше. Поміж вершинами утворилася сідловина, де збирається вода з сніговиків та льодовиків. Ця вода є каламутною і має такий зеленуватий відтінок, насиченість якого змінюється залежно від хмарності. Коли небо затягнуте, то колір стає майже сірим, а коли сонячно, то утворюється незвичний відтінок зеленого. Ми мали натхнення прогулятися навколо цього озера, там прокладена чудова стежка, пройшли третину і зрозуміли, що можемо намокнути. Вітер пригнав здоровенну сірезну хмару, яка на мить зависла в цій сідловині, а потім посипала дрібним і холодним дощем. Погода тут ну дуже мінлива. Хоч і не сильно дощило, але наймолодші учасники оголосили, що їм треба під накриття.

Поки ми повернулися назад, хмара, перечіпаючись за високі шпилі, поплила далі. Ну тоді майданчик сказали діти. Ок, ну це дійсно дивина, майданчик на висоті 1880 м. Треба спробувати. Крім стандартної гірки, гойдалки кошика, дрібних трісок під ногами, тут були ще дуже химерні гірки. І діти (так тут було багато дітей) гралися на цих майданчиках, поки батьки пили каву і дивилися на гори. Висота тут була нижча, ніж в попередніх локаціях і гори майже до вершини покриті зеленими рослинами. Бо вище вже лишайники, каміння та сніг.

Тут гори виглядали не стільки величними, як затишними. Такий собі мальовничий закапелок. Взимку тут є інфраструктура для лижування, а влітку це чудове місце для споглядання, пиття кави.

І взагалі добре там, де ми всі разом.

Чи було важко з дітьми. Мабуть, тільки перші два дні. Як не дивно всі звикали до тиші та довгих прогулянок на свіжому повітрі. Ми були повних шість днів у цій долині. Довгих переходів (хоча можливості радіальних маршрутів тут великі) ми не планували через вік наймолодшого і часткову зайнятість найстаршого. Всі ті дні, коли ми мали вилазки проблем з настроєм, апетитом, сном в нікого не було.

Їжа. Всю цю мандрівку ми знімали апартаменти. Їсти треба було готувати. Що ми їли? Все те, що і в Україні в цей час. Їжа звичайно, дорожча, але вигідніше готувати вдома. В магазинах є все для гарнірів (картопля, рис, макарони) та салатів (митий салат, огірки, помідори). Декілька разів готували свіже м’ясо, решту часу варені (для дорослих трохи м’ясних делікатесів) ковбаси та сосиски. Йогурти тут неймовірно смачні, як і локальні сорти сиру. Хліб теж добрий, булочки, хлібні палички, звичайне печиво. Наймолодший мав запас спеціальної дитячої їжі ще з України, дещо докуповували в Австрії. Ціна не відрізняється, асортимент теж, від того до чого ми звикли в Україні. Найдорожчі, мабуть були овочі та фрукти. Але згодом ми вирахували локальні абрикоси та яблука і оптимізму додалося. Слід додати, що в самій долині був невеликий магазин, який працював зранку, потім мав довжелезну обідню перерву, а згодом декілька годин по обіді. Їжу для австрійських мандрівок ми закуповували у великих супермаркетах. Коли бували на горі, то смакували локальну випічку, всім відомий штрудель. Сказати, що були задоволені, це нічого не сказати.

Ця поїздка відбулася ще в далекі до безвізові часи. Щоб отримати туристичну візу для всіх нам довелося забронювати всі помешкання на маршруті та отримати підтвердження, які люб’язно надсилали після повної, або часткової оплати. Для роздрукування пакету документів нам знадобилося більше половини стандартної пачки паперу. Також витримки потребували: складання папірців у строго встановленому порядку, пояснення до маршруту.  Затрати на візу, які були раніше зараз можна спустити на пиво, штруделі та шніцелі. Зараз потрібні тільки паспорти і бажання кудись їхати.

Австрія влітку – це дуже хороший варіант. В чому ми переконалися в попередній однотижневій та цій двотижневій мандрівці по Австрії.

Інсбрук – це місто в якому з усіх боків бачиш гори. Воно розташоване в широкій долині річки Інн. Заселене з найдавніших часів. Зараз п’яте за величиною місто Австрії. На околицях в парниках вирощують капусту та різні сорти салату, а в центрі панує виключно міська атмосфера. Це місто з власним міським стилем, нашаруваннями різних історичних періодів, сучасними будівлями. Адміністративний центр Тіролю з близько 130 тис. власне інсбрукців та ще 170 жителями навколишніх містечок, що утворюють агломерацію. Великих міст у Австрії не багато, але ті що є, це ого-го. Дивуюсь як серед такого рельєфу, в умовах чотирьох погодних  сезонів, з довгою сніжною зимою вдалося збудувати таке доступне з усіх передмість, просторе місто. Взагалі транспортне сполучення, попри гірську місцевість тут вражає. Це дуже важливо, коли мандруєш з дітьми.

Взагалі прогулянка Інсбруком не входила в наші гірсько-морські сільські плани, але ми чомусь вирішили, що непогано було б подивитися, як живуть тут люди в містах. Виїзд був спонтанний, ми трохи блукали, не туди повертали, не могли знайти парковку, але трохи побачили і залишилися задоволені. Крім краєвидів ми відвідали два музеї. Один з них, Тірольський краєзнавчий музей, вразив всіх. Ми пробули там достатньо довго і побачили дуже багато. Експозиція має як ретроспективне представлення (елементи побуту різних часів з Тіролю) в скляних вітринах, так і космічні інтерактивні екрани з голосовим відтворенням і описом процесу чи явища. Орест поводив себе тихо, Регіна мала круглі очі від здивування, бо багато чого можна було чіпати, більше того тиснути на кнопки чи вибирати те, що більше зацікавило. Зали різні, великі і малі, часом не схожі один на одного, обов’язкове кафе та сувенірна крамничка, широке і просторе подвір’я.

 

Далі ми повитріщалися на велику вежу для стрибків з трампліна. Взагалі Інсбрук та околиці – це одна з зимових спортивних столиць всієї Європи. Можна було піднятися на висоту і звідти побачити мабуть половину федеральної землі Тіроль. зваживши всі за і проти але ми вирішили що краще буде трохи прогулятися в місті.

Перед тим зробиши пару світлин, щоб довгими осінніми чи ранньовесняними днями покращувати собі настрій цими фото з великою кількістю сонця, гір та позитиву.

 

В місті ми відвідали державний музей Тіролю, де основна частина експозиції це твори мистецтва: художні твори, елементи інтер’єрів, музичні інструменти, побутові речі, в основному періоду Австро-Угорської імперії. На цей день у нас виявилося трохи забагато музеїв, тому вирішили в Інсбрук приїхати ще якось. Прогулялися по місту, поблукали по виїздах на автобан і повернулися назад в долину Пітцталь. Вирішили наступного дня ще трохи погуляти на свіжому повітрі. І вже почали перепаковувати речі для моря.

Чи варто гуляти з малими дітьми по музеях? Зразу скажу, що кожен вирішує для себе сам. Колись наш наймолодший мандрівник мав 9 місяців ми мали трохи суперечливий досвід у історичному музеї Вільнюса. Той музей мав дуже цікаву акустику і чудове ехо. Ми дізналися про це коли хлопчик випадково скрикнув і йому сподобалося. Тому там ми побули трошки менше, ніж могли б. Музей був цікавий, але мені здалося, що поведінка найменшого мандрівника заважає всім іншим. Хоча від персоналу та інших відвідувачів ніяких коментарів не було. Дітям добре там, де добре їхнім батькам.

Експозиція обох музеїв, де ми побували в Інсбруку облаштована так, що можна з візками, возиками, з пандусами та ліфтами, а також облаштовані місця, якщо треба перепочити і осмислити побачене. На вбиральнях із запасними підгузками не акцентую, вони були всюди. Окрема ситуація з квитками, попри купу спеціальних знижок, пропозицій, які виникають, коли Ви зупиняєтеся в готелях Тіролю є ще спеціальна пропозиція, яка називається сімейний квиток. Різниця в ціні між звичайними квитками і сімейними та груповими квитками відчутна. Так що ходіть у музеї сім’ями та групами.

В цілому маленька екскурсія до Інсбруку завершилася на бажанні приїхати сюди ще і побачити ще щось цікаве наступного разу.

 

Хоча в долині Пітцталь ми були всього тиждень, однак пригод ми собі познаходили ого го. Неможливо знаходитися в долині, якою б вона мальовничою не була, коли навколо тебе протягом дня підсвічуюються яскравим сонцем  високі гірські шпилі. Цікавість, що там нагорі спонукала випробувати один довгий і виключно пішохідний маршрут. Старт недалеко від готелю, фініш найдовшого варіанту маршруту – в долині з наступного боку. Зваживши наші бажання і можливості постановили неспішно видертися за вказівниками якмога вище, а далі назад вниз. Взяли слінг для найменшого мандрівника, одяг від сонця і дощу (це ж гори), а також прихопили палиці для трекінгу. Вода, перекус і все необхідне в рюкзаку, маленький хлопчик в слінгу, дівчинка з палицями ми вирушаємо.

Гори з протилежного боку долини виглядали дуже гарно, наша дорога першу годину петляла дуже круто. Але це були нові враження…

 

Десь на середині маршруту, як ми потім оцінили, почувалися трохи невпевненими у доцільності далі рухатися. Невелика пауза біля гірського потоку до якого вдалося заманити учасників запитанням, що це там так шумить?, і ми з новими силами видираємося далі.

Ну вже недалеко, сказала Регіна, коли побачила таку гору з протилежного боку. Там справді сніг, але з того боку, де ми ідемо гірські вершини значно вищі. Головне всі хочуть іти далі.

Слід сказати, що ми рухалися неспішно, оскільки вийшли одразу після сніданку і часу у нас було із запасом. По дорозі знаходили чорниці, розглядали все дуже уважно, більшу частину часу ішли в затінку. Тиша, свіже повітря, прекрасна погода. Ну і щось цікаве на горі, куди треба дійти.

Фото, коли ти побачив влітку сніг по справжньому, а не по телевізору.

Ну і звичайно цікаво побачити звідки той такий шумний потік починається. Справді цей маршрут був цікавий і дорослим, оскільки висоту набирали ми дуже стрімко. Видимість була космічна, більшу частину маршруту вдалося пройти в затінку і найменший турист умудрився навіть поспати. Йшли повільно, вуха не закладало. Піднялися на альпійську долину, видовище космічне. З’ясувалося, що більше як чотири години ми видерлися всього на 1880 м. Для бувалих мандрівників – це таке, але для дітлахів це дуже вразливо.

Були варіанти ще прогулятися, але один одинадцятимісячний дядько та чудова майже восьмирічна дівчинка сказали, що хочуть гратися. А тато повідомив, що незважаючи на висоту тут продається чудове пиво. Така собі ферма з невеликим рестораном, чудовим дитячим майданчиком і надзвичайним краєвидом.

Інший майданчик з будиночками, який залишився за кадром, пристосований для грання в мряку і дощ. Ну про туалет і пеленальний столик та пару резервних підгузків, які можна взяти якщо щось пішло не так,  я просто промовчу.

Ну і на завершення ідеальне фото з мандрівки з дітьми виглядає так…

Діти за кадром задоволені і щасливі. Батьки побачили красиві Альпи, але це ще не все з Тіролю і Пітцталю…