Новина про свіжий роман Софії Андрухович “Амадока” крім радості, викликала іншу емоцію: “О, Боже! Який він величезний”. І це точно не літнє чтиво. Видання було переміщене в список очікування електронної версії, бо таким гросбухом можна і травмуватися при читанні.
І ось літні спогади спаковані у фотографії в телефоні, бо було так насичено, що фотоапарат, який важкувати носити, після крокусів, розпакували аж на фотографування перших грибів. І що з читацькими планами? Запропоновано читати на локальному книжковому клубі Амадоку. Очі бояться, а руки вишукують картку для оплати електронної книжки.
Спочатку читала у телефоні, відкладаючи в моменти, коли ступінь описаних жахів змусіла б заплакати Стівена Кінга. От просто задихаєшся і мозок витягує з глибин пам’яті свої заплутані клубки сімейних історій. Робиш перерву і читаєш далі.
На вказаний час я так і не встигла прочитати Амадоку і в засіданні клубу участь не взяла. Знаєте, не найкраще чтиво у сірості листопадових днів. Дочитаю, коли буде сила, бо погрузла в болтистому грунті спогадів головних героїв.
Фрагменти сюжетних ліній не бажають зав’язуватися в один вузол і це спричинює страх, що щось важливе було пропущено. Перечитую ще раз і переношу книжку в електронну книжку, там так легко не загубиш. Читати було емоційно важко. Цікаво, як авторка себе почувала під час написання? Це дуже виснажливо так порпатися в старих ранах, вишукувати в мотлосі речей аргументи на користь чи заперечення вчинків.
В частині про Домонтовича якось читання вирівнялося і затягнуло. Складаємо пазли тієї ніби недавньої нашої історії далі. Не всі вони збереглися добре, як понівечені скульптури Пінзеля, але є відчуття, що вони ці білі фрагменти історії десь тут поряд.
Після прочитання роману постало дуже багато запитань про минуле, зросла впевненість, що ми маємо відтворювати дерево свого роду і шукати свою ідентичність. Бо це самовідчуття і сприйняття може бути іншим, ніж нам в свій час розказували. Пам’ять тих, хто жив тут раніше зобов’язує нас це робити.
Софія Андрухович пише довго, складно, глибоко. І це часом є перешкодою до того, щоб познайомитися з її творами. Мене не лякають великі твори, але тут я декілька разів тонула не до кінця розуміючи, хто кому яким родичем доводиться. Розуміла, що розв’язка буде несподіваною, але читала далі. З цього роману цілком могла би вдатися трилогія чи дуже крутий серіал. І це дало б можливість без страху заглянути на карту у пошуках Амадоки, яка так дивно зявилася, а потім зникла з карт стародавніх (чи не таких уже і давніх) картографів. А може ми просто ще не відшукали ту саму мапу у архівах. Очевидно одне, що історії маленьких міст ховають в собі великі таємниці. І розуміння того, що відбулося в історії двадцятого століття потребує топографічного рівня картографування.
Цей роман читався в літаку між Берліном і Києвом, в берлінській підземці, де на виході можна спіткнутися об пам’ятники про знищених євреїв відомі, як Камені спотикання, в перерві між справами на Лютеранській в Києві. До крапки добралася вночі, бо дуже хотілося знати чим і як ця історія закінчиться. А виявилося три крапки в кінці. Чи може знак питання? Варто почитати, коли прагнети красного письменства та любите заплутані сюжети.