Альпи. За кадром двоє дітей і двоє батьків. Видерлись пішки.
Ще до одруження та народження дітей я натикалась на інформацію про те, що діти це основне гальмо для подорожей і відпочинку. Тобто відчуття принцеси замурованої у башту – це саме те, що переживає жінка, коли в неї зявляється маленька дитина. І саме головне, ніякий принц тебе звідти не визволить, бо ця ситуація без чудес. Принц ніби і радий новому статусу, але у соцмережах фотографії з відпочинку друзів дивиться і сумно зітхає. І при нагоді з друзями хоче кудись чкурнути.
Ця проблема не нова і актуальна для багатьох активних людей. Забігаючи наперед скажу, що мандрувати з малими дітьми можна. Єдине, що це ніби новий вищий рівень організації для батьків.
Після того, як у нас з чоловіком з’явилася дочка, а потім син ми накопичили деякий досвід подорожування, катання на велосипедах, лижах чи просто споглядання на море річку.
З дочкою у віці два тижні ми їхали в супермаркет, у віці шість місяців за 600 км від дому, у віці п’ять років за 1200 км. Більшість мандрівок до п’яти років були на автомобілі і в межах України, з нічними переїздами і зимовими мандрівками.
З молодшим сином – у віці два місяці за 80 км, у віці дев’ять місяців за 900 км та за місяць до року мандрували п’ять тижнів за 1200 км від дому у тому числі побували на висоті понад 3000 метрів та на двох морських островах.
Це стосується мандрівок автомобілем, де єдиною умовою є наявність автокрісла і вміння організуватися на довгі переїзди. Слід сказати, що дочка дуже любить музику і за нашими спостереженнями є ідеальним малим мандрівником. З сином виявилося трохи складніше, особливо щодо денних переїздів, али нам вдалось сформувати наш маршрутний лист враховуючи його потреби.
Поїзди ми почали тестувати з доччиних чотирьох і синових рік з хвостиком. Поїздовий (як казала моя дочка) переїзд був здебільшого нічним і в межах одного маршруту Київ-Львів-Івано-Франківськ. Тестувала сама з двома дітьми денний поїзд Інтерсіті з Києва до Львова і у напрямку Львів-Івано-Франківськ в обидва боки. Денний втомлює і виснажує тим більше таких малих дітей. Для школярів може і добре, але в поїзді краще спати.
Літаком ми летіли, коли сину було неповних два, а дочці майже дев’ять. Є свої нюанси з очікуванням, але в цілому варіант самий швидкий.
Звичайно мандрувати з дітьми складніше, ніж удвох чи з друзями. Більшість незручностей можна попередити за рахунок організаційних моментів і обговорення поведінки в різних ситуаціях перед виїздом. Так би мовити згустити фарби і намалювати найпесимістичніший сценарій.
Діти набагато яскравіше переживають мандрівки, вони бачать дрібниці на які дорослі не звертають уваги, вміють радіти і щиро захоплюватися побаченим. І на відміну від батьків, що пам’ятають всі незручності подорожі, малі подорожувальники фіксують у своїй пам’яті тільки найяскравіші моменти.
Безперечно у кожної сім’ї свої уявлення і можливості щодо подорожування. Тай потреби теж. Хтось спокійно просиджує весь декрет в радіусі декількох кілометрів від домівки. І почуває себе щасливим. А деякі мамочки перші тижні після пологів починають нудитись в чотирьох стінах і мріють про час, коли зможуть поїхати в гори. І є сім’ї, які ідуть із зовсім малими дітьми за тридевять земель, а дехто наважується на перше море перед школою. Все дуже залежить від стану здоров’я дітлашні, особливо уважним слід бути під час першого року життя. Чим старшою стає дитина, тим легше їй переносити мандрівку. Із власного досвіду важливим є настрій і рівень паніки батьків. Локація апартаментів і наявність медичного закладу біля місця відпочинку мають важливе значення.
Мандрівка з дітьми це як проект в якому треба прорахувати всі дрібниці. І гарні враження будуть Вам забезпечені.
Сучасні можливості мобільності з малими дітками набагато ширші, ніж були ще якихось двадцять років тому. Залізниця, літак, автомобіль в той чи інший спосіб доступні для пересування по спланованих маршрутах.
Гарних Вам мандрівок на різних видах транспорту і гарних вражень віж сімейного відпочинку.
P.S. Мова у даному пості іде про маршрути в межах помірного клімату. Найпівденніша точка наших маршрутів острів Пашман в Хорватії, де середземноморський тип помірного клімату 🙂
Цей день я пам’ятаю досі по хвилинах. Всі ці збирання, приготування, документів складання, валіз пакування мали завершитися великою релокацією. Наш маршрут становив трохи більше однієї тисячі кілометрів і передбачав три види транспорту в Україні та міську електричку в Берліні (ну в останнє переміщення ми не дуже вникали :)).
В червні 2017 року франківське таксі, як і власне протягом всієї весни переживало якісь дивні події. Їх можна охарактеризувати різними словами, більшість з яких буде із словника ненормативної лексики. Суть проблеми полягала в тому, що коли таксі хотіло, то їхало, а коли не хотіло (деспечери в такі дні були дуже веселі), то не їхало. Ми встигли за цей час декілька раз попасти в ситуацію таксі ніби їхало, але передумало, і запізнитися на потяг до Києва і також побігати з валізами і чотирьма дітьми по вечірньому Франківську. Така фантомна память змусила мене почати грати в цю рулетку за дві години до відправлення поїзду. І та-та – машина в цей день приїхала за п’ять хвилин.
Десь за добрих півтора години до відправлення потяга, ми вдихали запахи ранкового вокзалу, розглядали дизельні потяги, рахували товарні вагони і сяяли від щастя, що ми туди вчасно доїхали.
Залізничний вокзал. Івано-Франківськ
Ми очікували потяг, який називається Інтерсіті (за вартістю квитків та виглядом вагонів з цим можна погодитися, а от за швидкістю руху є моменти), що прямує до Києва через Львів.
Подібно мої діти не хотіли прощатися з комфортним для їхнього життя містом (пішоходна доступність всього, доступні кафе та ігрові кімнати, презентації та вистави, концерти і гори недалеко), тому вони влаштували мені випробування з розряду хочу істи.
Ми як і більшість пасажирів в очікування на іванофранківському вокзалі мали нагоду познайомитися з місцевим фастфудом Сита Ложка. Результат був наступний. Якщо Ви бажаєте поснідати в цьому закладі, то сніданок треба відвойовувати чи виборювати. Гарний зал, сучасні лінія роздачі та бар. Але графік закладу не адаптований до графіку поїздів, робота кухні орієнтована на обід, а не снідання. Хоча невеликий вибір був. Ним і задовольнилися. Хоча зазвичай печиво, бублики та вода.
Коли чемодан, доця, два рюкзаки, син, папка з документами були запхані в тамбур, а я з квитками в буквальному сенсі в зубах стояла на сходинках я не знала, що дуже чудернацьким способом замовила квитки і ми маємо місця в різних купе. Раніше ми їздили на Інтерсіті і до Львова і до Тернополя і до Харкова. Я не могла собі уявити, що наш поїзд він не такий, він інакший. Його інакшість полягала в тому, що це був вагон мутант (так його назвала моя дочка). Насправді цей вагон був схожий на багатьох наших політиків, які за свою кар’єру встигли побувати у складі багатьох партійних утворень, часто з діаметрально протележною ідеологією. Так от вагон міг бути купейним, міг їхати як люкс СВ, а мав і демократичний варіант, коли в одній кабіні повинні сісти 6 осіб, тоді це формат Інтерсіті. Наш варіант був типу оселедці. З обов’язковою квест програмою вгадай свою нумерацію на стінці купе і знайди своє місце. Коли я ногою притримуючи сина, рукою запихуючи речі у нижній відсік для багажу, уважно слухала обурення дочки, щодо того, що вона в іншому купе, в мене в голові пролетіла думка, це недовго, це тільки до Львова. Син лежав посеред проходу через нього переступила якась мила пані на каблуках з вигуком ой. Я подумала, дуже добре, що вона без чемодану чи валізки на колесах. Дочка із зображенням ображеного вигляду пішла на своє місце, її настрій через секунду покращився, бо вона найшла собі співрозмовницю, якій вона за якихось пару хвилин розповіла всі деталі своє подорожі, а також деталі біографії і також певні подробиці з повсякденного життя, крім коду банківської карти мами, бо вона його не знає. Доччина співрозмовниця дуже хотіла побачити цю маму, але я сховалась в купе. Мене врятували спроби руху вантажного поїзда за вікном, син моментально переключив увагу на нього і ми почали рахувати вагони і дивитися у вікно. Я не встигла зробити глибокий видих, і витягнути у себе з сумки чергову машинку, як до нас у купе підсів один відомий письменник. Досить відомий в Франківську, в Україні та й у Європі, перекладений на європейські мови. В іншій ситуації я була б щаслива скористатися нагодою перекинутися хоча би парою слів з таким інтелектуалом. На якусь долю секунди мені стало шкода себе. Це тривало недовго, бо простір в купе невеликий, дитина рухлива і потребує зміни положення свого тіла, син опинився під столом. Ну добре подумала я, все рівно Московіаду я не дочитала, а Рекреації навіть не купила. Сходжу на його презентацію десь в Берліні. Юрій Андрухович оцінив поглядом своїх потенційних попутників з властивим йому внутрішнім спокоєм. Ще мої діти Андруховичу не допікали, подумала я. Тут до нас підсіла ще одна пасажирка, яка незважаючи на ранковий час виглядала свіжо і спокійно на відміну від мене і ситуація урівноважилася. Двоє неспокійних і двоє задуманих серйозних людей. Рівновагу порушила доця, яка повідомила, що їй скучно і вона хоче побачити хто з нами їде. Всі пасажири в той час висловлювалися щодо номерації, формату і вартості транспортної послуги і її кореляцією із законами здорового глузду. Нарешті поїзд рушив. В одному вусі я чула затяжне тутуту, а в другому таке щире просіння все одно тут ніхто не сидить, ну можна я тут сяду. Секунда, і ми в режимі шпрот, я син, дочка і метр сучасної української літератури. І приємна пані навпроти. Тут би я могла написати, як вилися мої думки, але вони швидше путано летіли в провалля втоми. Ситуацію розрядило, що мій хлопчик зайнявся машинками на столі спокійно щось бурмочачи під ніс, а всі решту пасажири своїми справами.
Я просто закрила очі і намагалася побачити плями світла перед очима у безконечно сірій смузі, але безрезультатно. Всі було сіре. Я заспокоєно видихнула, бо ми у потязі і це супер, через три години я буду в аеропорту, а там все таки більше місця і простору для маневру.
Потім я прочитаю, як Юрій Андрухович напише про свою подорож у своєму блозі на Дойче Велле, бо він як виявилося теж летів до Берліну. Тут
І дуже правильно напише щодо того, що Європу треба досліджувати, особливо молодим людям. Але це буде не про нас, а про його попутників в літаку.
Потік пасажирів на Київ, що зібралися біля нашого вагону на львівському вокзалі вимагав рішучих і скоординованих дій щодо висадки. І вже за пару хвилин оцінивши на горизонті руїни, які мали назву ремонт дороги, ми пішли торгуватися до найближчого таксі. Перші три чи чотири водії нас проігнорували, бо мабуть сильно неплатоспроможно ми виглядали. А от четвертий таксист дуже швидко нас запакував, потім випакував буля центрального входу в аеропорт і побажав щасливої дороги за ціну заплановану в бюджеті.
Аеропорт Львова майже безлюдний, величезний і зручний. Ми заздалегідь дізнались деталі перевезення багажу, тому крім стандартних питань від нас більше нічого не запитували.
На огляді ручний багаж перевіряють ретельно, фотоапаратуру, коп’ютерну техніку просять витягнути до цього треба бути готовим. Також просять пропустити дитину через рамку (по можливості), якщо ні то на руках. Дитину, яка в памперсі перевіряють додатково. У нас був трохи повний, може це вкиликало підозри:). Шарфи слінги і просторий одяг краще зняти відразу, і покласти в контейнер, щоб потім не копошитися. По цій причині я викинула неповну пляшку води, бо не могла тримати дитину на руках однією рукою. Через рамку обоє дітей пройшли самі. Я дзвеніла на рамці, провіряли додатково. Все ввічливо, дитину оглядають після погодження з батьками.
Часу до посадки було багато і ми його провели граючись на ігровому майданчику в залі очікування. Аеропорт – це те місце, де переживаєш відчуття транзитності. З України вже вийшов, а далі ще не зайшов. Міжнародний аеропорт Львів імені Данила Галицького це велика будівля, яка може приймати набагато більше пасажирів, ніж це було в час нашого перельоту.
Коли всі контролі пройдено, трап подали і треба сісти в літак, то навіть дорослі мають якесь збудження і хвилювання. Салон літака це не поїзд і навіть не автобус, трохи менше простору для маневрів. Ми без проблем знайшли свої місця, помістили свій багаж, лишилося тільки всістися. Ще грюкають полички, люди штовхаються, вибачаються, всідаються. Це лоукост, тому майже 100 % заповнення салону. Діти трохи з круглими очима, обідній час, маленький хлопчик притих, втомився, хоче спати, дочка збуждена, все розглядає, бо це перший переліт в її житті. Таке якесь відчуття дива, яке властиве тільки дітям. Але як у кожній казці, чи історії є злі сили, які намагаються це відчуття радості у дітей вкрасти. В нашому випадку це виявилася “тьотя з начьосом” з переднього ряду сидінь, де одне було вільне. Нахилилась за додатковим ременем безпеки, який видають діткам до двої років, що подорожують на колінах батьків. Витягнула і застібнула пасок, дивлюсь дитина з круглими очима плаче. Що сталося? Дочка засильно стукнула поличкою для їжі за спиною цієї пані і це дуже порушило її внутрішній спокій. Виявляються, що можна сипіти на чужих дітей, не робити зауваження мамі, а просто з коньячним амбре сипіти на неповнолітню дитину. Я дуже лаконічно одним реченням пояснила цій пані, що моя дитина є таким самим пасажиром і має самі права як і вона. Дама уже заготовила, великий спіч з коментарями щодо моєї персони у відповідь, але я її випередила, що якщо її щось не влаштовує вона повинна звертатися до бортпровідника, а не травмувати психологічно мою дитину, яку я вданий момент захищаю від її агресивної поведінки. Потім ще плакали інші діти, стукали інші полички, але ці моменти не викликали ні в кого ніякого роздратування. До речі наш сусід по ряду, якому здавалося ці діти мали створити купу незручностей, бо іграшки падали, діти крутилися, наш маленький пасажир благополучно проспав більшу частину перельоту, який тривав трошки більше півтора години.
Сідаемо у літак
Взагалі ця поїздка була своєрідною демонстрацією толерантності щодо дітей і можливостями мобільності мам. Толерантність до дитинства притаманна більшості наших співвітчизників і це не може не радувати. Поодинокі виключення родом із того часу, коли ковбаса була задарма і всі ходили маршем. Можливості мобільності мам зростають, хоча ще не всі простори пристосовані для малих і не дуже подорожувальників. Спробуйте змінити підгузник в туалеті вагона трансформера від Укрзалізниці, не розбивши собі голову :).
Берлінський аеропорт Шьонофельд це гіганський порівняно зі Львовом аеровокзал, де можна побачити багато лоукостів і людей з усіх усюд. Прочитавши заготовлену скоромовку німецькою мовою німецькому митнику про ціль прибуття в Берлін, отримавши у відповідь широку посмішку і наші три перевірені паспорти ми пішли ловити наші клунки і шукати нашого зустрічаючого тата. Всі були горді і раді від того, що вдалося зробити.
Таким чином, з точки А ми вибралися в 6:30 в точці Б ми були в 14:30 чи можливо ближче до 15:00.
Ми нічого і нікого не загубили. Вуха закладало, але не боліли. Мятні цукерки не знадобилися, натомість знадобилися желейні жуйки та печиво, їли також банани та круасани без нічого. Іграшки потрібні (невеликі м’які та машинки), бо час очікування може бути довшим, ніж сам переліт. Зарядки телефону вистачило на весь час, повербанк бачила у багатьох пасажирів, в мене не було. Воду ми випили в аеропорту, потім докупили одну пляшку на борту. Підгузники змінювали в туалетах в поїзді та в аеропорту. Додатковий одяг був, але не згодився (ніхто не облився, не заляпався).
Що вразило:
Берлін ближче, ніж ми можемо собі уявити. Польські міста, мабуть ще доступніші за часом.
Весь час мене було таке відчуття, що я проїхалася маршрутним таксі з Києва до Житомира чи Білої Церкви, а не летіла літаком через пів Європи.
З дітьми можна і треба їздити, літати, подорожувати. Ці емоції та навички безцінні, кращі за годинні нотаці.
Ідеальна подорож можлива в результаті великої кількості повторів і вдалого збігу обставин. А зазвичай вона є такою, якою є. Але вона ваша. 🙂
Відразу хочу сказати, що проблема оформлення документів для поїздок за кордон була відома нам раніше. Я мала досвід підготовки до поїздок за кордон і подачі документів на візу безпосередньо у посольство чи візовий центр без будь-яких платних помічників. Однак на цей раз список був більший, потрібно було більше перекладати і завіряти документи.
Ми виїхали в липні, список документів необхідних для підготовки в Україні у мене був ще в лютому. Всі необхідні документи з боку чоловіка для оформлення візи були готові в кінці квітня. На початок травня була зарезервована дата в посольстві. Тому за період лютий-квітень я поперекладала і зробила апостиль, підготувала анкети і зробила фото своїх діток. Найважче було зробити фото сина, цей процес затягнувся на декілька днів. В нього якраз різалися зуби і рот відповідно був весь час привідкритий, зробити кілька ідентичний дублів було дуже важко, щоб мати якийсь матеріал для подальшої обробки у фоторедакторах.
Два важливих документи ми зробили із запізненням. Це переклад табеля дочки та довідку про вакцинацію для обох. Просто не вистачило часу.
Я не буду дублювати тут переліки документів, бо вони мають тенденцію до уточнень і їх можна знайти у відповідних установах.
Єдине, що потребує уваги це звірка написання імен, прізвищ у різних видах документів, а також дат народження (паспорти, свідоцтва про народження, страховки). Також хочу звернути увагу на те, що фото на документи слід друкувати із запасом, бо на новому місці вони знадобляться.
Висновок із цього всього наступний. Спростити бюрократію можна тільки завчасно готуючи і сортуючи документи, та уважно читаючи списки та переліки. Папки, файли і списки документів, також фото, папір для копій і трохи терпіння і все буде ок.
Для більшості людей переїзд тотожний з катастрофою. Наша сім’я має досвід декількох переїздів. Не можу сказати, що переїзди були без стресу, в основному вони відбувались в режимі метушні. Але цей був особливий. Чому? Одна справа переїзджати в Києві з квартири на інше помешкання, трохи інша переїзд в інше українське місто, а вже зовсім інша до нової країни. Слід сказати, що ми переїзджали у форматі 1+3. Спочатку тато, а за пів року всі решту (мама, дочка і син). От про решти трьох хочу розказати в деталях.
Психологічний момент. Всі страхи і переживання пересилилися тим, що діти заскучили за татом, а я за своїм чоловіком. Це допомагало уникнути таких моментів, як філософські роздуми з драматичним акцентом як воно буде. Страхами щодо мови, та адаптації. Ми знали, що ми маємо це зробити, квитки на такий і такий день. Готуємось. Тато нас чекає.
Організаційний момент. Це найскладніше. Квитки, документи, а перед тим візи вимагають часу і адекватності. Список організаційних моментів з травня по липень оновлювався і доповнювався раз десять. Найголовніше з цього вчасно і правильно оформити документи. Потім підготувати речі необхідні в новій країні (чемодани), так, щоб вони були підйомні і не порушували правил перевезення. Це приємні моменти пакування речей, так званий короткий список. А є ще довгий список, з якого власне починається переїзд. Упакувати ВСІ речі. І кудись їх діти. Саме цей момент виснажив мене найбільше. І саме з розподілом речей, що мали залишитися в Україні було найбільше проблемних моментів і стресових ситуацій. Всі речі, що були в нашій зьомній іванофранківській квартирі ділилися на декілька категорій:
сміття (тут все просто організаційно, важче фізично, але то таке), його виявляється дуже багато враховуючи різні кришки, корки, пусті слойки і різні коробочки та ящички;
ті речі, що їдуть з нами в чемодані (теж не складно, бо після третьої перепаковки, все було ок);
ті речі, що їдуть з нами не в чемодані, перевізником (теж просто, як вибрати родзинки з булки, чи горішки з шоколаду);
ті речі, що треба продати (великі меблі, спортінвентар і все таке, найважче знайти адекватного покупця і відповісти на всі телефонні дзвінки з цим пов’язані);
ті речі, які можна віддати (одяг, іграшки, дитячі меблі, треба зайти, того хто забере, бажано все відразу), частково наповнила контейнер з одягом і взуттям для потребуючих;
речі, які треба перевезти до мами (о тут, чекав мене конфуз, і деяка неадекватна оцінка своїх сил).
Останній пункт мав багато сюрпризів, бо за три роки життя ми назбирали багато приємних серцю дрібничок, чашечок, кастрюльок, пазликів, конструкторів, пісочних наборів і пляжних тапків, а також пазлів, новорічних іграшок і красивих мисочок з різних поїздок.
Реалізація останнього підпункту відбувалася в декілька (чотири) заходів, найбільше виснажила. Висновок тут такий, щоб вчасно виїхати на початку липня, потрібно речі запакувати до березня:). Всю решту часу ходити поміж ящики і пакунки.
Зате мене в маминій квартирі чекає ще з десяток нерозібраних ящичків, особливо з милими серцю дрібничками, з якими дуже важко попрощатись, а також не до кінця розсортовані книжки.
Які висновки з цієї писанини.
В сучасному мобільному світі від переїзду ніхто не застрахований. Свої навики пакування, складання, сортування я вдосконалила експрес-методом. Це стрес метод і він не дуже добре впливає на подальше спілкування з власниками цих речей. В новій берлінській квартирі я більш серйозно відношусь до одягу, упаковки, баночок, пляшок і тих речей, якими ми не користуємося. Це дуже хороший досвід переосмислити своє відношення до накопичення одягу, предметів інтерєру, іграшок, ігор та книжок, відрізів тканин, заготовок для рукоділля і всього такого подібного, що звужує наш життєвий простір.
Не потрібно відмовлятися від допомоги, бо це може пришвидшити процес і зменшити втому. Велику задачу найкраще вирішити, коли розбити її на маленькі дії.
Роман американського фантаста Рея Бредбері “451 градусів за Фаренгейтом” (Fahrenheit 451) вийшов в далекому для мене 1953 році. Не маючи необхідного рівня мови для прочитання оригіналу, із задоволенням прочитала переклад Євгена Крижевича виданий в серії “Маєстат слова” у видавництві Навчальна книга – Богдан. Книга була придбана у звичайній книгарні, привабила компактність, ну і власне автор. Читала колись російськомовний переклад, враження не справив. Вирішила спробувати прочитати ще раз. Не пожалкувала. Зручний дорожний формат цієї серії дозволить з користю провести час під час переїзду, перельоту чи просто сидячи в кріслі під теплим покривалом. Книжка прочитується за одне занурення у напівфантастичний урбанізований світ.
Враховуючи те, що твір належить до жанру фантастики, потрібно зауважити, що події відбуваються на планеті Земля в реальному місті чи містечку. Серед людей, стиль життя яких на перший погляд схожий на теперешній. Немає сенсу переказувати сюжет і події, які там розвиваються, щоб не зіпсувати враження від прочитання. Але хочеться звернути увагу на те, що анології в стилі життя людей в романі та сьогоденням є дуже чіткими. Одні тільки телевізори на всю стіну чого вартують!
Актуальність подій описана в ньому не втрачена і досі. Одночасно з людьми героєм роману є друкована книжка, як усвідомлення інакомислення та вільнодумства, такої собі інакшості. І очільники цього суспільства ведуть боротьбу за ілюзорну рівність людей у суспільстві. Думання відволікає від повсякденного споживання матеріальних та віртуальних (як це щось нагадує) продуктів, викликає стрес і хвилювання. Дорога до влади терниста, а утриматись на вершині важко. Особливу небезпеку для тоталітарних лідерів становлять особистості, що не втратили здатність критично мислити і які в романі об’єднані бажанням пізнавати через читання і спікування. Люди, які заучують напам’ять цілі твори, щоб вони не зникли!
З іншого боку ми бачимо завдання маргіналізувати якмога більше людей, нав’язати стиль життя, де буде домінувати задоволення особистих потреб нижнього щабля піраміди, щоб можна тримати під контролем мізки своїх співвітчизників. Ніяких сентиментів, тільки комфорт (поняття відносне), лірика і романтика – це ледь не психічні розлади. Особистість втрачає людське, натомість стає гвинтиком системи.
Життя склалося так, що окремі тоталітарні державні уклади після написання роману зникли вже давно. А от їх уламки в людській свідомості живуть і досі. Незважаючи на екрани з блимаючими зображеннями, які тут чітко асоціюються з міським стилем життя десь є поля з цвікрунами і розмовами до ранку понад річкою.
Життя за правилами чи тоталітаризм? Життя за правилами не означає відмови від критичного мислення. А от тотальне отупіння якраз виникає в результаті того, що більшість суспільства втратила здатність до критичного мислення, а невелика група осіб прирівняли себе до Бога.
В контексті українських реалій ця книга спонукає до роздумів і аналогії самі по собі виникають у свідомості. Вихід один – боротьба у всіх її проявах. Не насилля, не агресія, а саме боротьба.
Читаючи роман у мене в уяві домінували сутінково-полум’яні барви і було відчуття того, що десь поруч пожежа. Ландшафт в якому відбуваються події виписаний до найменших деталей. В уяві визирають навіть напівтіні та відчувається шурхіт трави в напружені моменти. Не знаю, як оцінюють твір фахівці з літератури, але мені український переклад сподобався. В моїй уяві виникала трьохвимірна картина того всього, що відбувалося.
Коли мова ішла про екрани на всю стіну, то тягнуло якимось холодно-зловіщим повітрям. Було відчуття, що тебе хочуть насильно хочуть загіпнозувати. Насправді мовці і співці з екранів уже досить давно маніпулюють нашою свідомістю.
У міських нетрях люди частіше потраплять під дію тотального впливу пропаганди. Здоровий глузд тут – це світанок поза міськими нетрями. І не всі можуть його побачити.
Що собі зауважила після прочитання цього твору? Людське спілкування безцінне. Сучасні засоби можуть скоротити відстань і зробити його доступнішим, але найціннішими є наші емоції, ми отримуємо під час спілкування.
Роман змушує задуматись. Рекомендується до прочитання довгими зимовими вечорами, прохолодними літніми світанками, під час грози навесні чи затяжної мряки восени.
Будь-яка відпустка добра тим, що крім своїх основних вакаційних робіт (чи то плавати в морі чи доглядати маленьке дитинча) є ще маленька можливість зайнятися тим, що тобі дуже подобається.
До чого я це веду ? Восени 2015 року (а точніше 30 вересня) двоє цікавих людей вирішили винести на публічне обговорення одну спільну ідею. Це був флешмоб челендж, а попростому довготривале змагання з читання книжок. Катерина Бабкіна і Марк Лівін є досить публічними. Я їх знаю тому, що вони пишуть власні твори і приймають участь в літературних та інших важливих суспільних дискусях і також тому, що вони обоє в молоді роки проживали в Івано-Франківську. Скажу так, #bookchallenge вдався на славу. І вони хоч і не повністю, але виконали те, що постановили. Їхні враження гарно гугляться в мережі, не буду переказувати. Скажу тільки, що радію, коли такі цікаві ідеї виникають.
Читати я люблю. Особливо романи, особливо про життя з усім спектром переживань і ще красиві діалоги. Слід сказати, що я щаслива, що живу у час, коли є багато чого почитати рідною мовою і зявилася купа можливостей, що вивчити хоча б одну іноземну мову і почитати художні твори в оригіналі. В школі та університеті почитувала все, що могла добути в бібліотеках в основному художню та спеціальну літературу. Вже тоді відчувалося, що ще би щось читалося, а нема. Про літературні журнали знала мало, ніхто не підказав, та й в читальних залах з ними були проблеми, особливо коли губився один якийсь номер.
Якось поступово в наше життя почали входити мода на читання з екрану, і не завжди книжок. Дочитуючи недочитане, перечитуючи прочитане в основному ще те, що рекомендувала у якості додатково-додаткових списків вчителька зарубіжної літератури. Паралельно час від часу пожовуючи спам. Без цього ніяк.
Ну і звичайно я завжди цікавилася, що пишуть мої земляки іванофранківці чи станіславці. Книжки Тараса Прохаська я купувала собі, коли із столиці приїзджала до батьків у Івано-Франківськ. Звичайно, його твори для вдумливого читання і мені близька його ботанічно-натуралістична лексика і локації знайомі. Юрій Андрухович для мене був таким автором, якого треба читати зі словником, уважно перечитуючи абзац і обдумуючи чи вірно все зрозуміла.
Завжди боязко відносилася до української сучасної літератури. Особливо до молодих авторів. Не знала з якого боку підійти, кого читати, що купувати, а що ні. Будучи біля книжкових вітрин, не знаючи що вибрати, я найчастіше виходила ні з чим, або хапнувши черговий твір Ірени Карпи. Те, що пише ця авторка мені зрозуміло в силу того, що ми виросли в схожому соціумі з притаманним йому цілим комплектом примовлянь і категоричних стереотипів. Історії, які траплялися з її героями, нагадували мені, що більш ніж за 500 км від столиці є міста і містечка, де все інакше. Ностальгія перемішана з іронією, подекуди сарказмом, а часом і зовсім відбірним стьобом додавали мені хорошого настрою. Сюжети останнього несерйозного видання про те, як не стати куркою були мені вже не дуже актуальні, бо я мала свій схожий досвід. Тільки в трохи в інших локаціях. Мало того окремі речі були у вільному доступі в неті. Хотілось чогось нового. Існував страх купити щось занадто філософське, занадто попсове, несерйозне і так далі. Довелось побороти і цей страх.
Якщо перший декрет був присвячений науково-довідковій літературі щодо здоровя, виховання, психології всього (віковій, малих і не дуже груп, комунікативній і далі за списком), то у другому в мене сформувалася чіткі тренди (як модно про це зараз говорити): дитяча література, сучасні українські автори (а що робити?), а також (у кожного з нас є свої слабості) географічна та краєзнавча література.
Читання дозволило мені позбутись надмірного хвилювання і тривожності щодо самопочуття нового члена родини, які були перші місяці після пологів, я стала більше всього встигати. Це додавало і додає зараз позитивних емоцій. Книжкошопінг заряджає позитивним настроєм краще, ніж покупка нового одягу, бо з одягом завжди є маленький неагатив, що пов’язаний зі змінами розмірів.
Зараз є багато блогів і порталів з оглядами. Співставивши свої враження і те, що пишуть фахівці-літературознавці (сподіваюся), дійшла до висновку, що не все те золото, що хвалять у оглядах та лайкають в Фейсбуці. Деякі твори мають набагато яскравішу промоцію, ніж сам текст. А буває і навпаки. Ну це все на мою скромну думку.
Тепер про челенжі і змагання з читання. Це все дуже потрібно. Я звичайно за якість, а не за кількість. Але скажу чесно із задоволенням до вишивального марафону (які мають місце в житті мамочок в декреті) додала б ще читальний. Тільки трошки коротший в часі, не річний, напівмарафон. З бурхливим обговоренням і коментарями на адресу усіх.
Вищезгаданий челенж показав, що і Україні з’являється вже більше літератури різних напрямів. В моєму списку, який я прочитала за цей змішалося все як і у авторів читального змагання. Читалося серьозне і не дуже, перекладне і вітчизняне, поезія і проза, новинки 2016 і класика, дитяче і доросле духовне і категорія 16 +, романи і опубліковані записки з блогів. Головне, що є різноманіття, а це значить, що все більше людей будуть читати і стануть кращими. Челенж попри все показав, що #єшочитати.
І не забувайте зафоловити в Фейсбуці сучасних українських письменників і тих, хто пише, що читати. Це корисно для всіх, особливо для мамочок в декреті. Про премії та пристрасті навколо вручення взагалі мовчу, готові сюжети для мелодрам.
Вибір країни для сімейної мандрівки був коротким. Так як у горах в цей час всі були, а хотілось чогось нового, то вирішили податися до весняного моря. Вибір випав на Балтійське море. Їхати всього 1010 км в один бік.
Прокладений з України маршрут проходив через польсько-білоруське прикордоння. Тому була прекрасна нагода заїхати в Люблін, а також на Мазури про які багато чули і навіть не сподівались побачити.
З огляду на вік наймолодшого подорожувальника в повітрі попахувало авантюрою. Але все склалося добре, аптечка не знадобилась, підгузників вистачило, потрібна їжа була всюди. Нашій школярці теж сподобалась мандрівка, хоча вона не могла повірити, що ми не їдемо у гори. Візит ознайомлення з однією з країн Балтії пройшов вдало. Зупинялись здебільшого в містах, море побачили, в столицях Литви та Польщі побували.
З несподіваного стало відвідування музею під відкритим небом біля Вільнюса. Сподобалося всім. Навіть наймолодший роззирався і тихо сидів у слінгу більшу частину часу.
Мандрівки на великі і малі відстані збагачують наше життя враженнями.
Подорожі своєю країною дають можливість краще пізнати природнє і культурне середовище. Мандрівки за кордон розширюють кругозір і ламають стереотипи щодо мешканців інших країн. Туризм у всіх його проявах розширює особистісні можливості людей.
Мандрувати з дітьми складнувато, але воно того варто. Бо діти вчаться у батьків багатьом моментам комунікації та самоорганізації про які тільки дотично згадується у школі чи садочку.
Як далеко мандрувати, з якого віку, межі екстримальності маршруту – це є особистий вибір батьків. Дехто мандрує від народження, хтось чекає доки малюкові виповниться один рік, ще хтось чекає п’яти років чи школярства. Якщо дитина здорова, то може мандрувати з будь-якого віку. Головне, щоб батьки були готові до цього. Звичайно до 3 річного віку малюк не дуже буде пам’ятати всіх деталей маршруту, але емоційна пам’ять напевно зафіксує позитивну атмосферу подорожі.
Цей Всесвітній день туризму проводиться під девізом доступного туризму. Це дуже актуально для нашої держави, як в контексті створення інфраструктури доступності туристичних об’єктів, так і відповідного суспільного розуміння потреб малюків та старших діток (чого вартують тільки багатогодинні черги у візових центрах та на кордонах). Констатуючи проблему можемо сподіватись на її майбутнє вирішення.
Нових вражень вражень від мандрівок на малі та великі відстані для нас всіх!
Лого Всесвітнього Дня туризму 2016 Джерело: http://wtd.unwto.org/
Що давати їсти в дорозі дітям до одного року? Як дотримуватись режиму харчування і уникнути алергічних реакцій та розладів травлення?
Відповідь на ці запитання спробуємо знайти на прикладі дитячого меню 8 місячного малюка під час подорожі на 10 днів.
Одразу кілька уточнень вихідних даних. Дитина перебуває на грудному вигодовуванні, догудовуватись почали з 6 місяців. Станом на 8 місяців ми їмо: фруктові пюре (яблуко, груша, персик, слива, абрикос), овочеві пюре (броколі, цвітна капуста, кабачок), м’ясні пюре монокомпонентні (індичка, курка, яловичина) та м’ясо з овочами та додаванням кукурудзи. Дома ми їмо просто рис та гречку, а також білий сир (творожок), але в поїздці ці продукти виключаємо. Каш немає. Ми довго привчались їсти каші, що пропонують різні виробники дитячого харчування, але в нас негативний результат цього експеременту.
Також ми гриземо (намагаємось, бо зубів поки немає) бублики, палички, печиво, яблучко. П’ємо воду, коли температура близько 20 градусів за Цельсієм.
В день перед відїздом (ми стартували в другій половині дня) давала м’ясо з овочами та яблучне пюре, молочні продукти на цей день і подальші десять з меню виключили. Так як маршрут подорожі проходив через міста, де запаси їжі можна легко поповнити, то ми з собою брали тільки три баночки дитячого харчування.
Алгоритм меню для малюка був наступний. Обовязково з чергуванням через день м’ясо чи м’ясо з овочами, кожен день фруктове пюре, овочеве як складеться давали десь шість днів з десяти. Решту грудне догодовування і те, що погризти. В польських супермаркетах знайшли слабосолоні хлібні палички з Італії грізіні, які замінили нам українські з тмином. В литовських супермаркетах бублики дуже подібні на українські. Тому з погризти проблем не було. Яблука теж купували в польському супермаркеті.
Харчові реакції, хоч ми і давали тільки ті продукти, що пробували дома у нас під час поїздки були. Виявилось, що в німецькій версії (країна виробник) до телятини додають рапсову олію. Після цього продукту у нас було декілька червоних крапочок на обличчі, які на наступні дні пройшли. Апетит був, хоча декілька порцій (ми поки їмо порції на 4-6 місяців) м’яса з овочами і овочів, а також телятини малюк з’їдав не повністю.
Якщо є бажання зекономити, чи страх не знайти потрібну баночку в супермаркеті, то варто брати весь набір на десять днів з дому. Асортимент у всіх магазинах різний, а ціни в польських супермаркетах трохи гуманніші, ніж у литовських у перерахунку бюджету на українську гривню.
Трохи заскучили за сирочком домашнім. Після повернення додому їли аж причмокували. Хоча якщо кількість переїздів у мандрівці мінімальна і поселятись у апартаментах з кухнею, то приготувати свіжий сирок не така велика проблема. Сметана і молоко у цих країнах є у продажу.
Єдиний молочний продукт, який малюк вживав це був литовський кефір. Така сама фасовка і жирність, як і в українського. Реакції чи розладів травлення не було.
І на останок пару слів про соки, чайки і молочко в дорозі. Ці продукти ми виключаємо під час переїздів для всіх. Соки які б натуральні не були солодкі, чайки те саме, а молоко потребує ретельного дотримання умов зберігання. П’ємо водичку і проїзджаємо 250-390 км в день без нудот і решти неприємних речей.
Поява дітей змінює наше життя на краще. Але чи всі це усвідомлюють? Сучасне українське суспільство з одного боку має позитивну традицію великих сімей і родинних цінностей. З іншого боку бажання пожити для себе, неможливість та недоступність створення належних побутових умов змушуюють відкладати батьківство на потім, або відмовлятись від дітей взагалі.
Всі ми колись були дітьми і маємо різні за емоційним забарвленням спогади. Позитивні згадки про щасливе дитинство гріють нас у скрутні моменти нашого життя, а деякі не зовсім приємні спогади будуть ще довго нас стопорити у дорослому житті.
Як обходити підводні камені стереотипів і не загубитися в пошуках сімейного щастя? Шляхи до досягнення цієї цілі будуть висвітлюватися в цьому блозі.
