Ще не так давно я писала про те, що було би добре прочитати історію з життя сучасних дітей. І от я випадково витягаю з книжкового запасу придбаного влітку в Україні книжку з ключиком на корінці. Це з торби чи ящика від видавництва “Фонтан казок” у фанклуб якого ми з моєю дочкою Регіною входимо. Це те, видавництво, що перетворює трохи замулені джерела сучасної української літератури на чудові водограї. Повість надрукована у серії “Барвиста книжка” від іншого дружнього видавництва, але тією самою чудовою командою, бо є такою собі перехідною до дорослої. Що за книжка? Написала Тетяна Стрижевська, видало видавництво “Легенда” у 2018 році, ілюстрації від Ольги Кузнецової. Назва повісті: “Де є ESC з моїх халеп?”

Нижче торкнуся тих моментів, які я знайшла для себе як читач і що вважаю важливим для читання підліткам.

Почну з приміток. Вони дуже вдало вписані в текст. Їх тут багато, вони тлумачать на зрозумілу мову персонажів з популярних комп’ютерних ігор, сленгові слова що переважно стосуються комп’ютерних технологій.

Справжня життєва історія, яка відбувається у великому столичному місці. Головна героїня дівчина на ім’я Сніжана, у повісті просто Сніжка, яку неабияк захоплює віртуальний світ. Не те щоб вона у ньому постійно жила, але це важливий момент її життя. Для оточуючих вона трошки дивна, бо фарбує волосся у блакитний колір (що є дуже поширеним трендом для сучасної молоді і не тільки), носить темні блузки, бо не любить білий одяг. Її улюблений кіт Скіф, є представником котячих без шерсті. Разом вони утворюють парочку таких собі не таких.

Сніжка має друзів в школі і в будинку, де вона живе.  Авторці вдалося добре описати найближче і трохи дальше оточення головної героїні. Велике місто потребує великих ресурсів, в тому числі фінансових. Тому маму дівчинка бачить рідко, бо вона багато працює. Мама у Сніжки педіатр, відрізняється неабиякою витримкою, намагається бути в курсі справ життя дочки, але не влазити у її приватні справи. Тато, як згодом виявилося вітчим Сніжки, не так багато працює як мама, але з повагою ставиться до життя дочки. Він мобілізується тільки тоді, коли стається щось надзвичайне, а так віддає перевагу розміреному життю попри все. Цікаво, що життя сім’ї не ідеалізоване, але і не піддається критиканству і моралізаторству. Як на мене авторці вдалося вберегти той баланс в описах, а не в оцінках сімейних ситуацій. Життя таке як воно є. В одному епізоді Сніжка неабияк розсердилася на тата через салат Цезар, навіть наговорила йому дурниць. Згодом їй стало шкода за цю ситуацію і вона вибачилася та помирилася з татом. Насправді це дуже важливо в сім’ї вибачати один одного. Вмінню просити вибачення і вибачати діти вчаться у найближчих родичів.

Тут є все чим живуть сучасні підлітки. Дружба і сварки, закоханість і розчарування, розуміння та авторитаризм. Весь спектр підліткових емоцій вдалося вписати в цю повість.

Мені сподобалося як у повісті описано ситуації дружби і перших закоханостей. Дружба з Танькою (саме такий варіант імені подає Тетяна Стрижевська) це такий собі симбіоз – дружба. Як з’ясувалося він не може тривати завжди. Десь в середині повісті вони посварилися. Сніжка не відповідала запитам своєї подружки, яка завжди права. І хоча Сніжка справно виконувала всі доручення своєї найкращої подруги у шпигуванні за об’єктом бажань Тані, старшокласником Владом і помагала подружці у точних предметах в навчанні, подруга відмовилася з нею спілкуватися. Сніжка дуже переживає.

Головна героїня дуже скептично відноситься до любові і всім, що з нею пов’язано, але несподівано для себе закохується. Спочатку – це юнак (навіть не наважуся назвати його хлопчиком), який професійно займається музикою і має цілий ряд цікавих захоплень (артхаусне кіно) і уявлень про те (прикрашати його богемний стиль життя), якою має бути його обраниця. Сніжка захоплюється ним, бо він інший, не такий як хлопці з її оточення. Емоції емоціями, але здоровий глузд ніхто не відміняв. Ця історія закінчується з сльозами і розчаруванням. І тут ECS з халеп стає ще потрібнішим. І він виявляється поряд у повсякденному оточенні…

Десь між рядками ця повість акцентує увагу на стереотипах. На тому що ми батьки намагаємося нав’язати нашим дітям якісь свої стереотипні поведінкові кліше. При цьому ми забуваємо, що діти мають право власних рішень. Книжка може стати добрим ключиком для розуміння дітей підлітків їхніми батьками.

Ще би багато чого хотіла б я написати про цю повість. Але не буду. Прочитайте краще її самі. І те, що в тексті і між рядків. Там дуже багато цікавого. Не знаю, як оцінять її літературознавці, але ця книжка дуже добра для кращого розуміння стосунків між людьми. Дуже добра для прочитання дівчатам, щоб зрозуміти хлопців, хлопцям, щоб хоч трохи зрозуміти дівчат. Батькам  дітей обох статей взагалі дуже треба, щоб мати уявлення про те, про що приблизно думають і як сприймають дійсність їх діти. Авторка не тільки добре розуміє дітей, але ще може гарно це описати. За що їй моє персональне мамське дякую.

Коли читати? Найкраще довгими зимовими передноворічними чи святковими вечорами, коли замість снігу у вікно лупить груднева злива, чи очікувана відлига засипана сніговою крупкою. Скажу, що книжка варта того, що відлипнути від телефону чи планшету і витратити на неї свій час.

Моя дочка Регіна, коли побачила цю книжку сказала: – Клас, але мені тільки 10 років, а тут вже про цілування і бойфрендів. Прочитаю пізніше. І додала, примруживши око: Тільки нікому не віддавай цю книжку. Будь-ласка!

Приємного всім читання!

Коли настають довгі сірі дні, список незавершених справ і дедлайнів стає нереально довгим, розрядкою для мене є витягнути з книжкової полиці дочки якусь цікаву дитячу книжку і прочитати її.

Вчора я вполювала історію щоденник про одну дівчинку, яка жила десь там в холодному Північному морі на острові. І я одразу збагнула, що погода на широті Берліну ще дуже цікава і різноманітна, ніж десь там далеко в Скандинавії. Насправді тобі добре там, де ти є, і там, де перебувають важливі для тебе люди.

Так от про книжку. Написала її Ніна Е. Ґрьонтведт у 2010 році норвежською. Переклала чудовою українською мовою Наталя Іваничук, видав Старий Лев у Львові у 2018 році. Читали ми її з дочкою в Берліні, купили в Івано-Франківську. Події відбуваються у невеликому місті на узбережжі фіорду Північного моря.

Про сюжет. Забігаючи наперед скажу, що дуже б хотілося, щоб такі книжки були з життя українських дітей. В епоху суцільних чатів з смайлами, цікаво чи веде хтось з сучасних восьми-десятирічних свій власний щоденник. Було б цікаво прочитати як сприймають суперечливу дійсність сучасні діти. В минулому році на літніх канікулах спочатку я, а потім дочка, прочитали теж одну цікаву перекладну книжку, яка за посередництва вищезгаданих викладача і видавництва прибула в Україну із Скандинавії. Вона називається: “Хто проти суперкрутих ?” і також має певний терапевтичних ефект для деколи розгублених дівчаток.

Книжка “Привіт, це я”, яка читається на одному подиху, оповідає про декілька моментів з життя однієї дівчинки Уди. Вона живе в невеликому містечку, їздить до школи щодня на автобусі, раз в декілька місяців до бабусі в гості на паромі. Дуже цікаво як Уда сприймає деякі топографічні деталі з свого життєвого простору. Вона дуже детально описує свою вулицю Крокклейва, свій будинок та будинок подружки, а також зелений будинок та його мешканці за якими вони з подружкою Геллє спостерігають. А також дуже цікаво описаний  острів, де на хуторі живе бабуся Уди і всього є по одному (громадські місця маються на увазі).

Уда має сестру. Сестричка Ерле досить активна дитина, яка дуже любить робити все по своєму і бути в центрі уваги. Це описано як нормальна ситуація. Так в мене є сестра, часто вона нестерпна, але батьки та родичі  її люблять такою якою вона є. Але в кінці свого щоденника Уда робить висновок про те, що дуже цінує свою сестру за її підтримку.

В новому році після Різдва в житті Уди сталися певні зміни, вона почала досить дивно поводитися. І знову нічого не сталося. Ніхто не вичитує дитину, всі намагаються її зрозуміти. Хвилюються через її замкнутість, але це турбота, а не дорікання. Взагалі виникає відчуття, що тим в екстримальніші умови проживання людей, тим турботливіше вони один до одного ставляться. Для жителя великого чи середнього міста це надзвичайно дивно, коли всі розваги дітей зводяться до малювання, випікання печива чи кексів та спілкування у потаємному місці. Звичайно до їх невеликого, за нашими українськими мірками, містечка час від часу приїздить лунапарк з каруселями та атракціонами. Сподобалося також як вписана в історію важливість читання. Те як до школи приїхав дитячий письменник і як діти це сприйняли. Перекладачці вдалося передати ту теплоту спілкування між усіма героями, яку описала авторка. А також безпосередність Уди, яка пише щоденник, листи до письменника, а також час від часу вірші. Ще вона любить писати списки. Звичайно не такі нудні, як мама, а набагато цікавіші. Деколи у своїх записах дівчинка висловлює своє нерозуміння ситуацій, свій розпач та роздратування. Але щоденник для цього і пишуть, щоб деякі свою переживання тримати в таємниці.

Текст читається легко із задоволенням. Головна героїня відчуває турботу батьків, цінує розмови з бабусею, радіє зустрічам з кузенами та кузинами. Має певне хвилювання через те, щодо пам’яті про тих, хто перебуває на широких зелених луках. Людяність, теплота, важливість спілкування, довгі обіди в бабусі, які переходять в ще триваліші поїдання смаколиків і просто спілкування. Важливість цього описана тут. Ми часто найнестерпніше поводимося з тими, кого найбільше любимо. Така підказка бабусі допомогла зрозуміти дівчинці свої відчуття.

Ілюстрації, маленькі малюнки та схеми зроблені за задумом автора самими героями книжки. Оформлення книжки дуже полегшує читання тим, хто не дуже любить читати довгі історії.

Переказувати зміст історії щоденника невдячна справа. Краще його прочитати самому. Це не просто така собі історія, а і маленька відповідь на питання, які хвилюють дівчаток, хлопчаків та їх батьків.

Раджу прочитати як дівчатками, так і хлопчиками. А ще їх вічно заклопотаним батькам.

Добре читається осінніми сірими вечорами, гарно підходить тоді коли в шаленому графіку школа гуртки треба зробити паузу. Ще приємна до прочитання на зимових канікулах, коли рано темніє і після холоду вулиці хочеться тепла.

Приємного читання.

Ось уже кілька років ми із задоволенням відстежуємо модні новинки дитячої літератури від видавництва “Фонтан казок”. Це чудове джерело цікавих історій для дітей і прекрасних віршів влилося в потік української дитячої літератури не так давно, але за невеликий час встигло втамувати спрагу багатьох юних читаців.

Моя особиста історія знайомства з видавництва почалася з пошуку книжок доступних для читання першокласників. Моя дочка пішла у школу з шести років і всіляко ігнорувала уроки читання. Мало того зміст Букваря став її особистим опонентом і вона всіляко ухилялался від читання текстів. Причин було чимало, більшість від неї незалежних і зумовлених захистом від того спаму, який пропонували в школі. Навчити дитину читати зобов’язані рідні, повідомили нам на батьківських зборах, школа тільки перевірить як це їм вдалося подумала я. Відбиваючись однією рукою від того абсурду, що виник в моєму житті, іншою я наполегливо гуглила, що б такого почитати моїй дитині. Про те як нам всім (мамі, татові, бабусі) вдалося переконати дочку читати я розповім окремо, а от перелік книжок цікавих до прочитання сформувався досить цікавий.

Почалося з того, що мені випадково вдалося знайти і придбати за один клік Лауреатів Андерсенівської премії виданих українською. Дитина почала читати потроху, бо чекати доки у всіх з’явиться час не було терпіння. Історії про Яна і Янеке були маленькими, речення простими і найголовніше те, що їй це було цікаво. Найголовніше, що серія придбана у Видавництві Жупанського (а видана Юніверсом) була досить скромної якості. Цікаво. Це було ключове слово. Що цікаво історії про реальних дітей. Проте була невелика нестиковка – ці історії відбувалися десь років так двадцять-тридцять тому, а деякі іще давніше. Щось середнє між казкою, де все вигадане та історією з життя, де подробиці не завжди зрозумілі.

І тут одночасно через соціальні мережі та через афіші книгарні Є, які в Івано-Франківську висять у самих потаємних місцях ми дізнаємося, що…є книжки про дітей, які живуть в Україні, є вірші про зайчиків, чупакабру і за руку з черепахою можна погуляти. І це все презентує видавництво з назвою “Фонтан казок”. “Треба піти на презентацію сказала” – сказала я, “Добре” – відповіла дочка. А це виявилося не просто добре, а й дуже добре. Книжки підписані головним (наголос на цьому слові з вуст дочки звучав переконливо) редактром, а також ілюстратором і автором це не просто так. Це вже читається цікавіше, автори справжні, не з портретів. Все по чесному.

Потім ми ходили на інші презентації цього та інших видавництв до книгарні Є і друзів приводили. Це стало гарною традицією знайомства з новинками.  А також люб’язний Іван Андрусяк проводив для доньчиних однокласників таку собі камеральну презентацію Стефи і Чакалки. Всі сиділи з відкритими ротами, навіть вчителі. А реготали так, що аж книжки в бібліотеці попрокидалися (зі слів одного учасника).

Ще ми познайомились самі, а також розказали друзям про Мікробота. І навіть ті, хто раніше в книжках дивився тільки малюнки, сказали, що ці історії це справді круто. А коли вийшло продовження про Мікробота, то радості не було меж.

Ну і окрема вдячність за нескладухи Говорухи. Пореготали всі, кому книжка потрапила перед очі. Чекаємо продовження, що сказати.

Замість висновків

В теперешній час, коли люди спілкуються картинками і еволюція несподівано повернула у бік наскельних символів, дуже важливо навчитися читати і розуміти тексти, відчувати вірші. Особливо актуально це в україномовному сегменті, де твори доробок власного авторства не достатньо популярний. Все те, що діти сприймають через книжки, розвиває не тільки розумові здібності, а ще впливає на здатність комунікувати (співпереживати, сміятися, співчувати, переживати невдачі) та емоційний розвиток. Дитина може бути нашпигована різною інформацією, мати відмінні навики рахування, блискучу техніку читання (вже ніби відмінили), знати купу іноземних слів і фраз, а в емоційному плані мати суцільний стрес і бути закритою до спілкування. Тому читайте книжки, декламуйте вірші, створюйте свої версії продовження історій разом зі своїми дітьми.

Не так давно,  з 29 травня по 3 червня 2018 року, відшумів восьмий за рахунком великий український читальний форум Книжковий Арсенал. Сучасні технології можуть не все, але багато, тому я стежила за ним з Берліну через соціальні мережі та коментарі друзів. За побаченим у мене сформувалися два списки і з’явилися нові технічно-логістичні задачі в списку планів на літо 2018.У цьому списку торкнуся списку номер один. Зауважу, що наш читачка цього літа відсвяткує свій десятий день народження. Їй ще цікаві короткі історії з красивими малюнками, а також вона читає вже довші твори. Але ілюстрації мають бути!

В українській ментальності є такий один мотив: Все найкраще дітям. Особливо це актуально для книжок. Те чого ми не можемо навчити їх самі, деколи може навчити книжка. І цим варто користуватися, повірте.

Ще якихось десять років тому пошук гарної дитячої, а головне цікавої сучасної книжки, був не простим завданням. Зараз все змінилося. І це прекрасно. Так як сучасні дитячі бібліотеки досить часто схожі на архіви, то варіантів отримати і прочитати гарну книжку не так багато. Треба купувати, а потім мінятися чи ще якимось способом.
Так як я не є експертом з дитячої літератури, але є споживачем і читачем, то хочу описати свій досвід формування списків покупки.

Якось так склалося, що українська освіта до недавна функціонувала залучаючи тексти класиків української літератури. Про сучасних цікавих авторів могли дізнатися тільки ті, хто спеціально цікавився. Те, що ми в широкому розумінні називаємо класичною дитячою літературою не дуже добре корелювалося із запитом потенційного читача. Було таке враження, що укладачі освітніх програм не знайомі, або мають хибне уявлення про потенційного споживача читача.

Складалося досить хибне уявлення, що сучасної дитячої літератури (особливо української не існує). Але є дуже багато ентузіастів, любителів дітей та літератури, які рятували і рятують ситуацію. Деякі з них змогли перетворити видання книг на популярну професію. І завдяки їм, у наших сімейних бюджетах з’явилася стаття витрат на книжки.

А тепер до справи!

1. Книжка, яку чекали. Казки Сашка Лірника – 2, яку видали у видавництві ”Зелений Пес”. Автор – унікальна людина, яка робить для дітей більше, ніж десяток інституцій, які ми утримуємо за свої податки.
2. Це книжки видавництва Фонтан казок. В минулому році завершили на День народжені привида. Все, що вийшло пізніше і також було презентовано на Книжковому Арсеналі будемо купувати. Справа в тому, що це видавництво, що публікує сучасних українських авторів. Їх треба підтримувати.
3. Далі підемо в гості до Старого Лева. Там є з чого вибирати. На цей раз точно Дівчинка, яка рятувала книжки (все, що перекладає Наталія Іваничук варте уваги, повірте) і дещо про детектива Носика докупимо. І ще в нас в Івано-Франківську є два місця, де книжками торгують агенти Старого Лева. Вони, хоч і дорослі, але читають дитячі книжки. Поганого точно, не порадять.
4. А-ба-ба-га-ла-ма-га – це знакове видавництво для нас. Там всі дитячі книжки шедеври. Їх як скарби можна передавати у спадок. На цей раз точно Улюблені вірші 3. Ще купимо Стонадцять халеп Остапа Квіточки ну і продовження пригод Юрка Туряниці.

Це була обов’язкова програма, тобто ті книжки, які можна купити не переглядаючи. У вільній програмі подивимося в книгарні Є книжки від  Віват, Ранок і ще тих, яких ми не знали досі. А що, поки ми тут своїм зайняті, люди роблять велику і цікаву справу. І ще книжечку про маленького песика від Карла Чапека. Я читала її колись на старому жовтому папері. Тепер її первидали. Трбе знайти.

І ще дуже хочеться, щось у Чорних Овець купити.

Далі буде… Ходіть на виставки книжок, бодай віртуально і Вам не буде нудно ніколи.

Роман американського фантаста Рея Бредбері “451 градусів за Фаренгейтом” (Fahrenheit 451) вийшов в далекому для мене 1953 році. Не маючи необхідного рівня мови для прочитання оригіналу, із задоволенням прочитала переклад Євгена Крижевича виданий в серії “Маєстат слова” у видавництві Навчальна книга – Богдан. Книга була придбана у звичайній книгарні, привабила компактність, ну і власне автор. Читала колись російськомовний переклад, враження не справив. Вирішила спробувати прочитати ще раз. Не пожалкувала. Зручний дорожний формат цієї серії дозволить з користю провести час під час переїзду, перельоту чи просто сидячи в кріслі під теплим покривалом. Книжка прочитується за одне занурення у напівфантастичний урбанізований світ.

Враховуючи те, що твір належить до жанру фантастики, потрібно зауважити, що події відбуваються на планеті Земля в реальному місті чи містечку. Серед людей, стиль життя яких на перший погляд схожий на теперешній. Немає сенсу переказувати сюжет і події, які там розвиваються, щоб не зіпсувати враження від прочитання. Але хочеться звернути увагу на те, що анології в стилі життя людей в романі та сьогоденням є дуже чіткими. Одні тільки телевізори на всю стіну чого вартують!

Актуальність подій описана в ньому не втрачена і досі. Одночасно з людьми героєм роману є друкована книжка, як усвідомлення інакомислення та вільнодумства, такої собі інакшості. І очільники цього суспільства ведуть боротьбу за ілюзорну рівність людей у суспільстві. Думання відволікає від повсякденного споживання матеріальних та  віртуальних (як це щось нагадує) продуктів, викликає стрес і хвилювання. Дорога до влади терниста, а утриматись на вершині важко. Особливу небезпеку для тоталітарних лідерів становлять особистості, що не втратили здатність критично мислити і які в романі об’єднані бажанням пізнавати через читання і спікування. Люди, які заучують напам’ять цілі твори, щоб вони не зникли!

З іншого боку ми бачимо завдання маргіналізувати якмога більше людей, нав’язати стиль життя, де буде домінувати задоволення особистих потреб нижнього щабля піраміди, щоб можна тримати під контролем мізки своїх співвітчизників. Ніяких сентиментів, тільки комфорт (поняття відносне), лірика і романтика – це ледь не психічні розлади. Особистість втрачає людське, натомість стає гвинтиком системи.

Життя склалося так, що окремі тоталітарні державні уклади після написання роману зникли вже давно. А от їх уламки в людській свідомості живуть і досі. Незважаючи на екрани з блимаючими зображеннями, які тут чітко асоціюються з міським стилем життя десь є поля з цвікрунами і розмовами до ранку понад річкою.

Життя за правилами чи тоталітаризм? Життя за правилами не означає відмови від критичного мислення. А от тотальне отупіння якраз виникає в результаті того, що більшість суспільства втратила здатність до критичного мислення, а невелика група осіб прирівняли себе до Бога.

В контексті українських реалій ця книга спонукає до роздумів і аналогії самі по собі виникають у свідомості. Вихід один – боротьба у всіх її проявах. Не насилля, не агресія, а саме боротьба.

Читаючи роман у мене в уяві домінували сутінково-полум’яні барви і було відчуття того, що десь поруч пожежа. Ландшафт в якому відбуваються події виписаний до найменших деталей.  В уяві визирають навіть напівтіні та відчувається шурхіт трави в напружені моменти. Не знаю, як оцінюють твір фахівці з літератури, але мені український переклад сподобався. В моїй уяві виникала трьохвимірна картина того всього, що відбувалося.

Коли мова ішла про екрани на всю стіну, то тягнуло якимось холодно-зловіщим повітрям. Було відчуття, що тебе хочуть насильно хочуть загіпнозувати.  Насправді мовці і співці з екранів уже досить давно маніпулюють нашою свідомістю.

У міських нетрях люди частіше потраплять під дію тотального впливу пропаганди. Здоровий глузд тут – це світанок поза міськими нетрями. І не всі можуть його побачити.

Що собі зауважила після прочитання цього твору? Людське спілкування безцінне. Сучасні засоби можуть скоротити відстань і зробити його доступнішим, але найціннішими є наші емоції, ми отримуємо під час спілкування.

Роман змушує задуматись. Рекомендується до прочитання довгими зимовими вечорами, прохолодними літніми світанками, під час грози навесні чи затяжної мряки восени.

Будь-яка відпустка добра тим, що крім своїх основних вакаційних робіт (чи то плавати в морі чи доглядати маленьке дитинча) є ще маленька можливість зайнятися тим, що тобі дуже подобається.

До чого я це веду ? Восени 2015 року (а точніше 30 вересня) двоє цікавих людей вирішили винести на публічне обговорення одну спільну ідею. Це був флешмоб челендж, а попростому довготривале змагання з читання книжок. Катерина Бабкіна і Марк Лівін є досить публічними. Я їх знаю тому, що вони пишуть власні твори і приймають участь в літературних та інших важливих суспільних дискусях і також тому, що вони обоє в молоді роки проживали в Івано-Франківську. Скажу так, #bookchallenge вдався на славу. І вони хоч і не повністю, але виконали те, що постановили. Їхні враження гарно гугляться в мережі, не буду переказувати. Скажу тільки, що радію, коли такі цікаві ідеї виникають.

Читати я люблю. Особливо романи, особливо про життя з усім спектром переживань і ще красиві діалоги. Слід сказати, що я щаслива, що живу у час, коли є багато чого почитати рідною мовою і зявилася купа можливостей, що вивчити хоча б одну іноземну мову і почитати художні твори в оригіналі. В школі та університеті почитувала все, що могла добути в бібліотеках в основному художню та спеціальну літературу. Вже тоді відчувалося, що ще би щось читалося, а нема. Про літературні журнали знала мало, ніхто не підказав, та й в читальних залах з ними були проблеми, особливо коли губився один якийсь номер.

Якось поступово в наше життя почали входити мода на читання з екрану, і не завжди книжок.  Дочитуючи недочитане, перечитуючи прочитане в основному ще те, що рекомендувала у якості додатково-додаткових списків вчителька зарубіжної літератури. Паралельно час від часу пожовуючи спам. Без цього ніяк.

Ну і звичайно я завжди цікавилася, що пишуть мої земляки іванофранківці чи станіславці. Книжки Тараса Прохаська я купувала собі, коли із столиці приїзджала до батьків у Івано-Франківськ. Звичайно, його твори для вдумливого читання і мені близька його ботанічно-натуралістична лексика і локації знайомі. Юрій Андрухович для мене був таким автором, якого треба читати зі словником, уважно перечитуючи абзац і обдумуючи чи вірно все зрозуміла.

Завжди боязко відносилася до української сучасної літератури. Особливо до молодих авторів. Не знала з якого боку підійти, кого читати, що купувати, а що ні. Будучи біля книжкових вітрин, не знаючи що вибрати, я найчастіше виходила ні з чим, або хапнувши черговий твір Ірени Карпи. Те, що пише ця авторка мені зрозуміло в силу того, що ми виросли в схожому соціумі з притаманним йому цілим комплектом примовлянь і категоричних стереотипів. Історії, які траплялися з її героями, нагадували мені, що більш ніж за 500 км від столиці є міста і містечка, де все інакше. Ностальгія перемішана з іронією, подекуди сарказмом, а часом і зовсім відбірним стьобом додавали мені хорошого настрою. Сюжети останнього несерйозного видання про те, як не стати куркою були мені вже не дуже актуальні, бо я мала свій схожий досвід. Тільки в трохи в інших локаціях. Мало того окремі речі були у вільному доступі в неті. Хотілось чогось нового. Існував страх купити щось занадто філософське, занадто попсове, несерйозне і так далі. Довелось побороти і цей страх.

Якщо перший декрет був присвячений науково-довідковій літературі щодо здоровя, виховання, психології всього (віковій, малих і не дуже груп, комунікативній і далі за списком), то у другому в мене сформувалася чіткі тренди (як модно про це зараз говорити): дитяча література, сучасні українські автори (а що робити?), а також (у кожного з нас є свої слабості) географічна та краєзнавча література.

Читання дозволило мені позбутись надмірного хвилювання і тривожності щодо самопочуття нового члена родини, які були перші місяці після пологів, я стала більше всього встигати. Це додавало і додає зараз позитивних емоцій. Книжкошопінг заряджає позитивним настроєм краще, ніж покупка нового одягу, бо з одягом завжди є маленький неагатив, що пов’язаний зі змінами розмірів.

Зараз є багато блогів і порталів з оглядами. Співставивши свої враження і те, що пишуть фахівці-літературознавці (сподіваюся), дійшла до висновку, що не все те золото, що хвалять у оглядах та лайкають в Фейсбуці. Деякі твори мають набагато яскравішу промоцію, ніж сам текст. А буває і навпаки. Ну це все на мою скромну думку.

Тепер про челенжі і змагання з читання. Це все дуже потрібно. Я звичайно за якість, а не за кількість. Але скажу чесно із задоволенням до вишивального марафону (які мають місце в житті мамочок в декреті) додала б ще читальний. Тільки трошки коротший в часі, не річний, напівмарафон. З бурхливим обговоренням і коментарями на адресу усіх.

Вищезгаданий челенж показав, що і Україні з’являється вже більше літератури різних напрямів. В моєму списку, який я прочитала за цей змішалося все як і у авторів читального змагання. Читалося серьозне і не дуже, перекладне і вітчизняне, поезія і проза, новинки 2016 і класика, дитяче і доросле духовне і категорія 16 +, романи і опубліковані записки з блогів. Головне, що є різноманіття, а це значить, що все більше людей будуть читати і стануть кращими.  Челенж попри все показав, що #єшочитати.

І не забувайте зафоловити в Фейсбуці сучасних українських письменників і тих, хто пише, що читати. Це корисно для всіх, особливо для мамочок в декреті. Про премії та пристрасті навколо вручення взагалі мовчу, готові сюжети для мелодрам.