Одного зимового вечора я зрозуміла, що моя внутрішня батарея потребує зарядки. Намагаючись в перші три дні новоприбулого року доробити деякі серйозні справи, усвідомила, що хочу чогось несерйозного. Так щоб емоційно і не занадто інтелектуально. Взяла в руки Шалене танго. Істеричний роман, автор Йоанна Фабіцька і не прогадала.

Ця книжка потрапила до мене в кінці минулого 2019 року як спроба долучитися до обміну україномовними книжками для читання в Берліні. Маючи в електронній книжці недочитаний цікавий нарис про життя в Сполучених Штататах та ще декілька недописаних текстів на серйозні теми, я вирішила, що братиму, щось просте і легке на сприйняття. І подібно мені дістався справжній жіночий роман від польської письменниці. Сучасний, з усіма викликами сучасного польського життя у столичному місті. Багато в чому схожого на українські столичні історії.

Ця книжка, що перекладена та видана у видавництві Урбіно, має динамічний і життєвий сюжет. Історія прочиталася під келих Чизано і занурила в історію, що трапилася з однією панею після того, як її життя здавалося повернуло до тупикової бічної вулиці. Молода жінка, маючи в арсеналі невдалий досвід сімейного життя від якого залишився дуже терпеливий син, зробила другу спробу влаштувати своє приватне життя і потерпіла фіаско. Почуваючи себе розтиснутою головна героїня налаштувалася нидіти і жаліти себе. Але не так сталося, як планувалося, бо на горизонті з’явилися подруги. І справа отримала несподіваний поворот, навіть декілька і під музику спочатку в танго, потім в вальсі, а згодом і в самбі. Все закінчилося без явного щасливого кінця, але герої вийшли з цієї пригоди з цікавим досвідом.

Власне героїв в книжці не багато, але всі вони дуже колоритні. Певний такий собі зріз суспільства, яке впевнено обживається в капіталістичному світі. Тут і проблеми міграції та заробітчанства, певних кар’єрних тупіків у консервативному суспільстві, і навіть такий собі ейджизм. Останній момент стосується як жіночих так і чоловічих персонажів. Суспільство своїми стереотипами та оточення їх озвученням нас деколи затискає так, що ми забуваємо іти за мрією. А це дуже важливо.

Попри всю легкість і безтурботність, яку приписують жіночим романам, це спроба осмислити стиль життя з усіма його атрибутами успішності для сучасної жінки, істеричний роман торкається стосунків між людьми та права зробити помилку. Ядвіга головна героїня дуже далека від ідеалу мами, дружини, успішної кар’єристки, доброї сусідки. Така собі трохи розтелепана, дещо наївна молода освічена жінка з якою трапляються пригоди.

За динамікою сюжету роман дещо подібний на сценарій фільму, за змістом наближений до реалій, де картинка в телевізорі робить значний вплив на стиль життя.

Істеричний роман – це таке собі підглядання в життя, яким живуть сучасні жінки та намагання зрозуміти як формуються стосунки між людьми. Головна цінність твору для мене це зануритися в цю хімію стосунків між людьми різного віку, об’єднаних довкола головної героїні. В книжці є також головний герой з іменем Ципріян. Цьому персонажу мабуть довелося найдужче напружуватися, щоб достойно виходити з певних життєвих перепетій. Цікаво спостерігати, як із самовпевненого бабія він до кінця історії перетворюється на людину, яка ішла до своєї мрії і отримала від життя ще один невеликий подарунок. Спочатку цей був умовний сумнівний пакет, але до кінця роману стає зрозуміло, що це справді приємний сюрприз.

В цілому книжка цікава динамічна і смішна. Бо здатність іронізувати це важлива риса, яка додає нам сили долати життєві виклики і радіти життю. Не буду переказувати далі зміст, додам, що для мене така подача історій про жінок була цікавою. Її можна читати в дорозі, в процесі очікування, під ковдрою і теплим вином, з ранковою кавою на балконі, на дачі чи в селі під вишнею, які так полюбляв один з персонажів історії.

Якщо бажання надихати свою дитину власним прикладом читання є, а можливості осилити дорослу книжку немає, Мамський блог має одну перевірену ідею. Берете одну дитячу книжку, читаєте, регочете і наступні два-три дні читає і регоче ваша дитина. І читаєте, і гарний настрій маєте, якщо до рук потрапила повість від Сашка Дериманського про вчителя початківця Остапа Квіточку. Видало цю книжку поважне видавництво Абабагаламага, проілюстрував у досить цікавий спосіб Максим Паленко. Книжка побачила світ ще у 2016 році, зявилася у нашій бібліотеці минулого літа і цієї весни нарешті потрапила нам перед очі.

Забігаючи наперед хочу сказати, що цю книжку я рекомендую читати і дорослим. Письменникам у якийсь дивний спосіб досить часто вдається передбачити майбутнє і в деталях розписати розстановку сил добра і зла. Тому якщо глибокий аналіз сучасної дійсності змушує переживати негативні емоції, скористайтеся сміхотерапією від Сашка Дериманського.

Події відбуваються в двох паралельних реальностях: в кам’янистому та темному потойбіччі, де панує дивна атмосфера хаосу та безладу та невеликому поселенні, де життя іде своїм плином з купою щоденних проблем і порядку теж не дуже багато. Історія починається з лайки, яка була оцінена моніторинговою службою потойбіччя як прокляття на адресу новонародженого хлопчика. Для служителів темних сил це дуже велика вдача таке зафіксувати, але для співробітника пекла Вельзепера це стало початком великих проблем. В іншому світі, хлопчик якого облаяла у пологовому будинку акушерка виріс, вивчився на вчителя, отримав перше робоче місце і встигає у кожному місці зібрати неймовірну кількість халеп. На обкладинці ілюстартор зобразив головного героя з букетом його смішних і не дуже халеп.

Деякі ситуації в житті можна охарактеризувати як повний триндиць. У цій історії він приходить до всіх по черзі, а деколи і одночасно: до колективу школи, коли туди приїздять інспектори, до інспекторів, коли їхня перевірка набуває несподіваних оборотів, до мешканців потойбіччя, коли в них наступає демократія і владу захоплюють грішники, до напівгаспида Вельзепера, коли він розуміє, що дарма ловив кажанів і ще в багатьох випадках. Але і такі ситуації завершуються добре. Книжка має певний психологотерапевтичний ефект: не треба боятися бути смішним і не втрачати оптимізму через халепи.

Книга цікава, динамічна та оптимістична не дивлячись на різноплановість персонажів. Оскільки книга була анонсована як пригоди молодого вчителя, то очікувано було трохи дізнатися і про його учнів. Але історій про учнів у цій повісті майже не було.

І дуже б хотілося прочитати продовження історії та дізнатися про подальшу долю героїв. Чи вдалося Остапу Квіточці змінити життя в школі, чи став він вчителем. Ну і як склалося життя в закоханих мешканців потойбіччя в реальному світі після того як вони побачили небо. Ну і чи написав і захистив докторську Павло Панасович. Цікаво, правда?

Можна читати у жаркий літній день ховаючись в холодку і вишукуючи в мисці полуницю чи черешню, або в літню прохолодну мряку посьорбуючи какао, чи уголос з друзями на відпочинку. Приємного читання!

До цієї книжки я добиралася давно. Вона довго аноносувалася і вийшла в акурат тоді, коли ми перебралися до Берліну. Про неї писали в соціальних мережах. І ось нарешті влітку 2018 мені вдалося взяти цей примірник в руки, почитати анотацію. І знову відкласти цю книжку вбік. Вона виглядала мені як новий вишуканий десерт, який треба споживати у виключно святкових ситуаціях. З іншого боку ще в мене був підсвідомий страх прочитати цю книжку і зрозуміти, що історій, які описують сільські поселення як культурну глушину стало на одну більше. Це як спробувати екзотичний фрукт.

Чому таке відношення? Ця історія рецензувалася як історія однієї поїздки двох столичних жительок у глухе село Ясіня. Саме так я прочитала по діагоналі відгук на цю книжку, де протиставляється міський та сільський спосіб життя не на користь останнього. Хоча поспішу зауважити, що для цього карпатського поселення краще підходить назва містечко. Тут розмовляють дуже цікавим українським діалектом і слово ЙО має дуже багато відтінків, в Ясінях починаються багато цікавих гірських маршрутів і тут попри все добре збережена культурна самобутність. Такими, може трохи з кращою інфраструктурою, є гірські містечка в інших частинах Карпат, чи Альп. Справді це поселення вартує, щоб про нього написали повість. І не одну.

Допитливість пересилила всі ці страхи і в переддень Нового року почала читати цю таку дражливу для мене повість. І прочитала її за чотири заходи, роблячи перерви для передноворічних приготувань. Дуже задоволена, скажу Вам. Поспішаю ділитися цим.

 

Трохи про історію цієї книжки до читача. Видавництво Фонтан казок, на яке одна доччина подружка каже Фонтан книжок, оголосило черговий конкурс історій про сучасних дітей: “Напишіть про мене книжку”. Рукопис повісті Тетяни Стрижевської ” Файні товсті дівки, ЙО!” переміг  у 2016 році за результатами конкурсу. Проілюструвала видання Ольга Кузнецова. З початку 2018 року книжка у продажу.

Сюжет повісті простий і зрозумілий. За збігом обставин дві дівчинки киянки замість мовного табору в Пущі-Водиці потрапляють на невизначений (за моїм розрахунком близько тижня) в гори. Не можна сказати, що ідея подорожі однаково подобається обом подружкам. Зоряна та Мілана, або Мілка чи Мілася готувалися до іншого сценарію літніх канікул. В гірській садибі їх чекає чудова бабуся Катря, яка видається дівчатам мольфаркою чарівницею. Попри всі протести і деколи зовсім не дитячі витівки Зоряни відпочинок вдався і дівчата повернулися додому трохи іншими. Вони побачили гори, відкрили для себе інший світ в якому живуть їх однолітки і як на мене стали трошки людянішими.

Повість не має багатьох персонажів, тут крім Зоряни та Мілки та їх батьків, описані ще одна місцева родина  хлопчика Мирка, власне бабуся Катря та декілька людей з містечка. Є персонажі про існування яких ми знаємо, але вони перебувають поза подіями. В основному це шкільні подружки та хлопці, з якими дівчата спілкуються в час свого навчання в школі. Дуже тонко описано те середовище в якому ростуть столичні діти та те, як батьки і діти вибудовують свої стосунки.

Чесно мені трохи незрозуміле було слово товсті у назві повісті. Після прочитання повісті до мене дійшло, що це щось на кшталт “ладна кобіта”, яке мене колись шокувало в діалектах з іншого боку Українських Карпат. Взагалі це дуже добре, коли герої повісті можуть трохи дратувати своєю поведінкою, як наприклад надмірна Зорянка. Дівчинка в моєму розумінні дещо переходить межі ввічливого спілкування і деколи досить відверто грубить всім навколо неї. Саме тут прочитується тонка межа, яка проходить між самовизначенням підлітків і відсутністю виховання. Включається критичне мислення, де є неповага, а де просто захисна реакція. Я розумію, що авторка трохи “підтягнула контрастність” для своїх головних героїнь. Але саме така поведінка дівчат трохи бентежить, бо така поведінка є жорстокою для такого юного віку. Найприємнішим є те, що дівчата все таки сприйняли цю інакшість життя, яку побачили в садибі бабусі Катрі, відчули силу і позитив місця, де вони перебували. Готові повертатися сюди назад. Авторка піднімає дуже дражливу тему стереотипів та раннього дорослішання дітей, проблему людяності, яку люди гублять у погоні за правильним макіяжем чи дієтами. Справді життя не зводиться тільки до виживання в міських джунглях. Є такі чудові речі, як зорі у горах, простір і свіже повітря. Хоча у мене було застереження щодо опису і зображення територій поза великими містами, вони при прочитанні повісті зникли. Тобі добре там, де є люди, які тебе люблять.

Наступне, що добре вдалося авторці, це включення діалектів в текст повісті. Питання діалектів це ще одна дражлива тема сучасної літератури. Попри те, що деякі репліки літературної мови сучасних киян були для мене трохи незвичними, то із закарпатськими діалектом як на мене, все вдалося дуже чудово передати. Ні багато, ні мало, якраз скільки стільки треба і вдало вписано в контекст.

Завдяки Миркові  та його татові дівчата відкрили для себе інші місця Карпат: Яремчу, Ворохту, Рахів.

Після прочитання книжки хочу поділитися наступними міркуваннями:

• перемога повісті в літературному конкурсі цілком виправдана. Це справді книжка про сучасних дітей та підлітків;
• дуже вдало зроблена спроба розкрити сучасне мовне різноманіття через реальних носіїв мови;
• дражлива тема людяності, терпимості, поваги до людей незалежно від їх статусу піднята і висвітлена коректно;
• топографія Карпат виписана дуже добре, майже як в рекламному буклеті, хочеться туди їхати і побачити цю красу.

 

Ще не так давно я писала про те, що було би добре прочитати історію з життя сучасних дітей. І от я випадково витягаю з книжкового запасу придбаного влітку в Україні книжку з ключиком на корінці. Це з торби чи ящика від видавництва “Фонтан казок” у фанклуб якого ми з моєю дочкою Регіною входимо. Це те, видавництво, що перетворює трохи замулені джерела сучасної української літератури на чудові водограї. Повість надрукована у серії “Барвиста книжка” від іншого дружнього видавництва, але тією самою чудовою командою, бо є такою собі перехідною до дорослої. Що за книжка? Написала Тетяна Стрижевська, видало видавництво “Легенда” у 2018 році, ілюстрації від Ольги Кузнецової. Назва повісті: “Де є ESC з моїх халеп?”

Нижче торкнуся тих моментів, які я знайшла для себе як читач і що вважаю важливим для читання підліткам.

Почну з приміток. Вони дуже вдало вписані в текст. Їх тут багато, вони тлумачать на зрозумілу мову персонажів з популярних комп’ютерних ігор, сленгові слова що переважно стосуються комп’ютерних технологій.

Справжня життєва історія, яка відбувається у великому столичному місці. Головна героїня дівчина на ім’я Сніжана, у повісті просто Сніжка, яку неабияк захоплює віртуальний світ. Не те щоб вона у ньому постійно жила, але це важливий момент її життя. Для оточуючих вона трошки дивна, бо фарбує волосся у блакитний колір (що є дуже поширеним трендом для сучасної молоді і не тільки), носить темні блузки, бо не любить білий одяг. Її улюблений кіт Скіф, є представником котячих без шерсті. Разом вони утворюють парочку таких собі не таких.

Сніжка має друзів в школі і в будинку, де вона живе.  Авторці вдалося добре описати найближче і трохи дальше оточення головної героїні. Велике місто потребує великих ресурсів, в тому числі фінансових. Тому маму дівчинка бачить рідко, бо вона багато працює. Мама у Сніжки педіатр, відрізняється неабиякою витримкою, намагається бути в курсі справ життя дочки, але не влазити у її приватні справи. Тато, як згодом виявилося вітчим Сніжки, не так багато працює як мама, але з повагою ставиться до життя дочки. Він мобілізується тільки тоді, коли стається щось надзвичайне, а так віддає перевагу розміреному життю попри все. Цікаво, що життя сім’ї не ідеалізоване, але і не піддається критиканству і моралізаторству. Як на мене авторці вдалося вберегти той баланс в описах, а не в оцінках сімейних ситуацій. Життя таке як воно є. В одному епізоді Сніжка неабияк розсердилася на тата через салат Цезар, навіть наговорила йому дурниць. Згодом їй стало шкода за цю ситуацію і вона вибачилася та помирилася з татом. Насправді це дуже важливо в сім’ї вибачати один одного. Вмінню просити вибачення і вибачати діти вчаться у найближчих родичів.

Тут є все чим живуть сучасні підлітки. Дружба і сварки, закоханість і розчарування, розуміння та авторитаризм. Весь спектр підліткових емоцій вдалося вписати в цю повість.

Мені сподобалося як у повісті описано ситуації дружби і перших закоханостей. Дружба з Танькою (саме такий варіант імені подає Тетяна Стрижевська) це такий собі симбіоз – дружба. Як з’ясувалося він не може тривати завжди. Десь в середині повісті вони посварилися. Сніжка не відповідала запитам своєї подружки, яка завжди права. І хоча Сніжка справно виконувала всі доручення своєї найкращої подруги у шпигуванні за об’єктом бажань Тані, старшокласником Владом і помагала подружці у точних предметах в навчанні, подруга відмовилася з нею спілкуватися. Сніжка дуже переживає.

Головна героїня дуже скептично відноситься до любові і всім, що з нею пов’язано, але несподівано для себе закохується. Спочатку – це юнак (навіть не наважуся назвати його хлопчиком), який професійно займається музикою і має цілий ряд цікавих захоплень (артхаусне кіно) і уявлень про те (прикрашати його богемний стиль життя), якою має бути його обраниця. Сніжка захоплюється ним, бо він інший, не такий як хлопці з її оточення. Емоції емоціями, але здоровий глузд ніхто не відміняв. Ця історія закінчується з сльозами і розчаруванням. І тут ECS з халеп стає ще потрібнішим. І він виявляється поряд у повсякденному оточенні…

Десь між рядками ця повість акцентує увагу на стереотипах. На тому що ми батьки намагаємося нав’язати нашим дітям якісь свої стереотипні поведінкові кліше. При цьому ми забуваємо, що діти мають право власних рішень. Книжка може стати добрим ключиком для розуміння дітей підлітків їхніми батьками.

Ще би багато чого хотіла б я написати про цю повість. Але не буду. Прочитайте краще її самі. І те, що в тексті і між рядків. Там дуже багато цікавого. Не знаю, як оцінять її літературознавці, але ця книжка дуже добра для кращого розуміння стосунків між людьми. Дуже добра для прочитання дівчатам, щоб зрозуміти хлопців, хлопцям, щоб хоч трохи зрозуміти дівчат. Батькам  дітей обох статей взагалі дуже треба, щоб мати уявлення про те, про що приблизно думають і як сприймають дійсність їх діти. Авторка не тільки добре розуміє дітей, але ще може гарно це описати. За що їй моє персональне мамське дякую.

Коли читати? Найкраще довгими зимовими передноворічними чи святковими вечорами, коли замість снігу у вікно лупить груднева злива, чи очікувана відлига засипана сніговою крупкою. Скажу, що книжка варта того, що відлипнути від телефону чи планшету і витратити на неї свій час.

Моя дочка Регіна, коли побачила цю книжку сказала: – Клас, але мені тільки 10 років, а тут вже про цілування і бойфрендів. Прочитаю пізніше. І додала, примруживши око: Тільки нікому не віддавай цю книжку. Будь-ласка!

Приємного всім читання!

Коли настають довгі сірі дні, список незавершених справ і дедлайнів стає нереально довгим, розрядкою для мене є витягнути з книжкової полиці дочки якусь цікаву дитячу книжку і прочитати її.

Вчора я вполювала історію щоденник про одну дівчинку, яка жила десь там в холодному Північному морі на острові. І я одразу збагнула, що погода на широті Берліну ще дуже цікава і різноманітна, ніж десь там далеко в Скандинавії. Насправді тобі добре там, де ти є, і там, де перебувають важливі для тебе люди.

Так от про книжку. Написала її Ніна Е. Ґрьонтведт у 2010 році норвежською. Переклала чудовою українською мовою Наталя Іваничук, видав Старий Лев у Львові у 2018 році. Читали ми її з дочкою в Берліні, купили в Івано-Франківську. Події відбуваються у невеликому місті на узбережжі фіорду Північного моря.

Про сюжет. Забігаючи наперед скажу, що дуже б хотілося, щоб такі книжки були з життя українських дітей. В епоху суцільних чатів з смайлами, цікаво чи веде хтось з сучасних восьми-десятирічних свій власний щоденник. Було б цікаво прочитати як сприймають суперечливу дійсність сучасні діти. В минулому році на літніх канікулах спочатку я, а потім дочка, прочитали теж одну цікаву перекладну книжку, яка за посередництва вищезгаданих викладача і видавництва прибула в Україну із Скандинавії. Вона називається: “Хто проти суперкрутих ?” і також має певний терапевтичних ефект для деколи розгублених дівчаток.

Книжка “Привіт, це я”, яка читається на одному подиху, оповідає про декілька моментів з життя однієї дівчинки Уди. Вона живе в невеликому містечку, їздить до школи щодня на автобусі, раз в декілька місяців до бабусі в гості на паромі. Дуже цікаво як Уда сприймає деякі топографічні деталі з свого життєвого простору. Вона дуже детально описує свою вулицю Крокклейва, свій будинок та будинок подружки, а також зелений будинок та його мешканці за якими вони з подружкою Геллє спостерігають. А також дуже цікаво описаний  острів, де на хуторі живе бабуся Уди і всього є по одному (громадські місця маються на увазі).

Уда має сестру. Сестричка Ерле досить активна дитина, яка дуже любить робити все по своєму і бути в центрі уваги. Це описано як нормальна ситуація. Так в мене є сестра, часто вона нестерпна, але батьки та родичі  її люблять такою якою вона є. Але в кінці свого щоденника Уда робить висновок про те, що дуже цінує свою сестру за її підтримку.

В новому році після Різдва в житті Уди сталися певні зміни, вона почала досить дивно поводитися. І знову нічого не сталося. Ніхто не вичитує дитину, всі намагаються її зрозуміти. Хвилюються через її замкнутість, але це турбота, а не дорікання. Взагалі виникає відчуття, що тим в екстримальніші умови проживання людей, тим турботливіше вони один до одного ставляться. Для жителя великого чи середнього міста це надзвичайно дивно, коли всі розваги дітей зводяться до малювання, випікання печива чи кексів та спілкування у потаємному місці. Звичайно до їх невеликого, за нашими українськими мірками, містечка час від часу приїздить лунапарк з каруселями та атракціонами. Сподобалося також як вписана в історію важливість читання. Те як до школи приїхав дитячий письменник і як діти це сприйняли. Перекладачці вдалося передати ту теплоту спілкування між усіма героями, яку описала авторка. А також безпосередність Уди, яка пише щоденник, листи до письменника, а також час від часу вірші. Ще вона любить писати списки. Звичайно не такі нудні, як мама, а набагато цікавіші. Деколи у своїх записах дівчинка висловлює своє нерозуміння ситуацій, свій розпач та роздратування. Але щоденник для цього і пишуть, щоб деякі свою переживання тримати в таємниці.

Текст читається легко із задоволенням. Головна героїня відчуває турботу батьків, цінує розмови з бабусею, радіє зустрічам з кузенами та кузинами. Має певне хвилювання через те, щодо пам’яті про тих, хто перебуває на широких зелених луках. Людяність, теплота, важливість спілкування, довгі обіди в бабусі, які переходять в ще триваліші поїдання смаколиків і просто спілкування. Важливість цього описана тут. Ми часто найнестерпніше поводимося з тими, кого найбільше любимо. Така підказка бабусі допомогла зрозуміти дівчинці свої відчуття.

 

Ілюстрації, маленькі малюнки та схеми зроблені за задумом автора самими героями книжки. Оформлення книжки дуже полегшує читання тим, хто не дуже любить читати довгі історії.

Переказувати зміст історії щоденника невдячна справа. Краще його прочитати самому. Це не просто така собі історія, а і маленька відповідь на питання, які хвилюють дівчаток, хлопчаків та їх батьків.

Раджу прочитати як дівчатками, так і хлопчиками. А ще їх вічно заклопотаним батькам.

Добре читається осінніми сірими вечорами, гарно підходить тоді коли в шаленому графіку школа гуртки треба зробити паузу. Ще приємна до прочитання на зимових канікулах, коли рано темніє і після холоду вулиці хочеться тепла.

Приємного читання.

 

 

Роман американського фантаста Рея Бредбері “451 градусів за Фаренгейтом” (Fahrenheit 451) вийшов в далекому для мене 1953 році. Не маючи необхідного рівня мови для прочитання оригіналу, із задоволенням прочитала переклад Євгена Крижевича виданий в серії “Маєстат слова” у видавництві Навчальна книга – Богдан. Книга була придбана у звичайній книгарні, привабила компактність, ну і власне автор. Читала колись російськомовний переклад, враження не справив. Вирішила спробувати прочитати ще раз. Не пожалкувала. Зручний дорожний формат цієї серії дозволить з користю провести час під час переїзду, перельоту чи просто сидячи в кріслі під теплим покривалом. Книжка прочитується за одне занурення у напівфантастичний урбанізований світ.

Враховуючи те, що твір належить до жанру фантастики, потрібно зауважити, що події відбуваються на планеті Земля в реальному місті чи містечку. Серед людей, стиль життя яких на перший погляд схожий на теперешній. Немає сенсу переказувати сюжет і події, які там розвиваються, щоб не зіпсувати враження від прочитання. Але хочеться звернути увагу на те, що анології в стилі життя людей в романі та сьогоденням є дуже чіткими. Одні тільки телевізори на всю стіну чого вартують!

Актуальність подій описана в ньому не втрачена і досі. Одночасно з людьми героєм роману є друкована книжка, як усвідомлення інакомислення та вільнодумства, такої собі інакшості. І очільники цього суспільства ведуть боротьбу за ілюзорну рівність людей у суспільстві. Думання відволікає від повсякденного споживання матеріальних та  віртуальних (як це щось нагадує) продуктів, викликає стрес і хвилювання. Дорога до влади терниста, а утриматись на вершині важко. Особливу небезпеку для тоталітарних лідерів становлять особистості, що не втратили здатність критично мислити і які в романі об’єднані бажанням пізнавати через читання і спікування. Люди, які заучують напам’ять цілі твори, щоб вони не зникли!

З іншого боку ми бачимо завдання маргіналізувати якмога більше людей, нав’язати стиль життя, де буде домінувати задоволення особистих потреб нижнього щабля піраміди, щоб можна тримати під контролем мізки своїх співвітчизників. Ніяких сентиментів, тільки комфорт (поняття відносне), лірика і романтика – це ледь не психічні розлади. Особистість втрачає людське, натомість стає гвинтиком системи.

Життя склалося так, що окремі тоталітарні державні уклади після написання роману зникли вже давно. А от їх уламки в людській свідомості живуть і досі. Незважаючи на екрани з блимаючими зображеннями, які тут чітко асоціюються з міським стилем життя десь є поля з цвікрунами і розмовами до ранку понад річкою.

Життя за правилами чи тоталітаризм? Життя за правилами не означає відмови від критичного мислення. А от тотальне отупіння якраз виникає в результаті того, що більшість суспільства втратила здатність до критичного мислення, а невелика група осіб прирівняли себе до Бога.

В контексті українських реалій ця книга спонукає до роздумів і аналогії самі по собі виникають у свідомості. Вихід один – боротьба у всіх її проявах. Не насилля, не агресія, а саме боротьба.

Читаючи роман у мене в уяві домінували сутінково-полум’яні барви і було відчуття того, що десь поруч пожежа. Ландшафт в якому відбуваються події виписаний до найменших деталей.  В уяві визирають навіть напівтіні та відчувається шурхіт трави в напружені моменти. Не знаю, як оцінюють твір фахівці з літератури, але мені український переклад сподобався. В моїй уяві виникала трьохвимірна картина того всього, що відбувалося.

Коли мова ішла про екрани на всю стіну, то тягнуло якимось холодно-зловіщим повітрям. Було відчуття, що тебе хочуть насильно хочуть загіпнозувати.  Насправді мовці і співці з екранів уже досить давно маніпулюють нашою свідомістю.

У міських нетрях люди частіше потраплять під дію тотального впливу пропаганди. Здоровий глузд тут – це світанок поза міськими нетрями. І не всі можуть його побачити.

Що собі зауважила після прочитання цього твору? Людське спілкування безцінне. Сучасні засоби можуть скоротити відстань і зробити його доступнішим, але найціннішими є наші емоції, ми отримуємо під час спілкування.

Роман змушує задуматись. Рекомендується до прочитання довгими зимовими вечорами, прохолодними літніми світанками, під час грози навесні чи затяжної мряки восени.

 

 

 

Будь-яка відпустка добра тим, що крім своїх основних вакаційних робіт (чи то плавати в морі чи доглядати маленьке дитинча) є ще маленька можливість зайнятися тим, що тобі дуже подобається.

До чого я це веду ? Восени 2015 року (а точніше 30 вересня) двоє цікавих людей вирішили винести на публічне обговорення одну спільну ідею. Це був флешмоб челендж, а попростому довготривале змагання з читання книжок. Катерина Бабкіна і Марк Лівін є досить публічними. Я їх знаю тому, що вони пишуть власні твори і приймають участь в літературних та інших важливих суспільних дискусях і також тому, що вони обоє в молоді роки проживали в Івано-Франківську. Скажу так, #bookchallenge вдався на славу. І вони хоч і не повністю, але виконали те, що постановили. Їхні враження гарно гугляться в мережі, не буду переказувати. Скажу тільки, що радію, коли такі цікаві ідеї виникають.

Читати я люблю. Особливо романи, особливо про життя з усім спектром переживань і ще красиві діалоги. Слід сказати, що я щаслива, що живу у час, коли є багато чого почитати рідною мовою і зявилася купа можливостей, що вивчити хоча б одну іноземну мову і почитати художні твори в оригіналі. В школі та університеті почитувала все, що могла добути в бібліотеках в основному художню та спеціальну літературу. Вже тоді відчувалося, що ще би щось читалося, а нема. Про літературні журнали знала мало, ніхто не підказав, та й в читальних залах з ними були проблеми, особливо коли губився один якийсь номер.

Якось поступово в наше життя почали входити мода на читання з екрану, і не завжди книжок.  Дочитуючи недочитане, перечитуючи прочитане в основному ще те, що рекомендувала у якості додатково-додаткових списків вчителька зарубіжної літератури. Паралельно час від часу пожовуючи спам. Без цього ніяк.

Ну і звичайно я завжди цікавилася, що пишуть мої земляки іванофранківці чи станіславці. Книжки Тараса Прохаська я купувала собі, коли із столиці приїзджала до батьків у Івано-Франківськ. Звичайно, його твори для вдумливого читання і мені близька його ботанічно-натуралістична лексика і локації знайомі. Юрій Андрухович для мене був таким автором, якого треба читати зі словником, уважно перечитуючи абзац і обдумуючи чи вірно все зрозуміла.

Завжди боязко відносилася до української сучасної літератури. Особливо до молодих авторів. Не знала з якого боку підійти, кого читати, що купувати, а що ні. Будучи біля книжкових вітрин, не знаючи що вибрати, я найчастіше виходила ні з чим, або хапнувши черговий твір Ірени Карпи. Те, що пише ця авторка мені зрозуміло в силу того, що ми виросли в схожому соціумі з притаманним йому цілим комплектом примовлянь і категоричних стереотипів. Історії, які траплялися з її героями, нагадували мені, що більш ніж за 500 км від столиці є міста і містечка, де все інакше. Ностальгія перемішана з іронією, подекуди сарказмом, а часом і зовсім відбірним стьобом додавали мені хорошого настрою. Сюжети останнього несерйозного видання про те, як не стати куркою були мені вже не дуже актуальні, бо я мала свій схожий досвід. Тільки в трохи в інших локаціях. Мало того окремі речі були у вільному доступі в неті. Хотілось чогось нового. Існував страх купити щось занадто філософське, занадто попсове, несерйозне і так далі. Довелось побороти і цей страх.

Якщо перший декрет був присвячений науково-довідковій літературі щодо здоровя, виховання, психології всього (віковій, малих і не дуже груп, комунікативній і далі за списком), то у другому в мене сформувалася чіткі тренди (як модно про це зараз говорити): дитяча література, сучасні українські автори (а що робити?), а також (у кожного з нас є свої слабості) географічна та краєзнавча література.

Читання дозволило мені позбутись надмірного хвилювання і тривожності щодо самопочуття нового члена родини, які були перші місяці після пологів, я стала більше всього встигати. Це додавало і додає зараз позитивних емоцій. Книжкошопінг заряджає позитивним настроєм краще, ніж покупка нового одягу, бо з одягом завжди є маленький неагатив, що пов’язаний зі змінами розмірів.

Зараз є багато блогів і порталів з оглядами. Співставивши свої враження і те, що пишуть фахівці-літературознавці (сподіваюся), дійшла до висновку, що не все те золото, що хвалять у оглядах та лайкають в Фейсбуці. Деякі твори мають набагато яскравішу промоцію, ніж сам текст. А буває і навпаки. Ну це все на мою скромну думку.

Тепер про челенжі і змагання з читання. Це все дуже потрібно. Я звичайно за якість, а не за кількість. Але скажу чесно із задоволенням до вишивального марафону (які мають місце в житті мамочок в декреті) додала б ще читальний. Тільки трошки коротший в часі, не річний, напівмарафон. З бурхливим обговоренням і коментарями на адресу усіх.

Вищезгаданий челенж показав, що і Україні з’являється вже більше літератури різних напрямів. В моєму списку, який я прочитала за цей змішалося все як і у авторів читального змагання. Читалося серьозне і не дуже, перекладне і вітчизняне, поезія і проза, новинки 2016 і класика, дитяче і доросле духовне і категорія 16 +, романи і опубліковані записки з блогів. Головне, що є різноманіття, а це значить, що все більше людей будуть читати і стануть кращими.  Челенж попри все показав, що #єшочитати.

І не забувайте зафоловити в Фейсбуці сучасних українських письменників і тих, хто пише, що читати. Це корисно для всіх, особливо для мамочок в декреті. Про премії та пристрасті навколо вручення взагалі мовчу, готові сюжети для мелодрам.