Коли в Берліні рівнина, туман і дощ, то для зимового відпочинку потрібно гори, сонце і сніг. Під цей запит підходять багато місцин, бо зазвичай в лютому проблем зі снігом в Альпах немає. Але щодо сонячного світла, то це як лотерея. Тому ми вибрали країну, яка асоціюється з сонцем. І не прогадали, із семи днів в цій країні, тільки один був без сонця. Правда, як розповів один місцевий лижник, що так буває не завжди. І тут гори ховаються за хмари.

Берлін-Аеропорт Бергамо-Мілан-Ківіассо-Івреа-Аоста. Такий шлях ми подолали, щоб покататися на лижах в новому для нашої сім’ї місці. З Мілану до Аости користувалися італійською залізницею і були приємно здивовані її ціною і зручністю. Ми зробили дві пересадки і кожного разу поїзд, який нас віз ставав коротшим, а колія була ніби втиснута в гори. Це додавало інтриги, наймолодший учасник не витримав і після останньої зміни поїзда тихенько задрімав. 

Кінцева точка нашої мандрівки місто Аоста, хоч і є центром провінції, невелике і дуже затишне. Особливістю забудови є те, що з вікна чи балкону можна побачити балкон чи вікно сусіда чи гори. Інших варіантів немає. В самому місті є пам’ятки ще з римських часів. Причому забудова настільки тісна, що на римському фундаменті можуть бути трохи сучасніші (на декілька століть) будівлі, які функціонують і зараз. Це мабуть суто італійська особливість, бо така кількість пам’яток архітектури різних періодів є в небагатьох країнах.

Місто живе своїм звичним життям із елегантно вдягненими працівниками офісів і установ, з обов’язковою обідньою перервою магазинів навіть в місцях скупчення туристів іще купою маленьких деталей, які в сукупності творять цей неповторний стиль життя більш як сорока тисячного міста, що оточене з усіх боків горами.

Разом із залишками римського періоду у цьому місті багато сакральних споруд. Причому досить поважного віку. Церкви, монастирі за високими кам’яними огорожами, каплички є як в долині, так і на висоті катання. Ці будівлі теж багато бачили і є органічною частиною сучасного повсякденного життя. Монахині різних чинів (по різному вдягнені) зустрічалися нам в Аості майже щодня.

Не всі жилі будинки є архітектурно елегантні. Деякі з них, особливо на сім і більше поверхів в буквальному сенсі стирчать в долині. Але мабуть це плата за компактність центральної частини міста. Бо долина річки, де розташоване місто досить вузька і досить динамічно переходить у високі гори, де теж біля звивистих доріг є жилі будинки, а трохи вище готелі та садиби.

З міського транспорту були зауважені декілька автобусних маршрутів. Але ми ними не користувалися. Наш маршрут був в якісь мірі зигзагоподібний і одноваріантний. Двориками до залізничної станції, далі через підземний перехід попри невелику промислову зону до підйомника. А там на горі ми мали декілька варіантів.

Траси різні, синіх найбільше, чорні на горі, червоні умовно червоні в окремих місцях. Ціни в кафе біля станції підьомника співставні з цінами великих європейських міст. Шоку не було, перекусити було що для всіх. Біля підйомника великий супермаркет, ціни приємніші, ніж в цілодобовому в центрі міста.

В ресторан не ходили, ні на горі, ні в містечку, бо довго чекати і все таке. Каталися більше, ніж пів дня. Мама з татом по черзі, дочка весь час. Траси довгі, підьоми теж, ноги встигали відпочити. Саме містечко ввечері на недовгий час оживало переважно для туристів, а потім поступово поринало у сон.

Ще до одруження та народження дітей я натикалась на інформацію про те, що діти це основне гальмо для подорожей і відпочинку. Тобто відчуття принцеси замурованої у башту – це саме те, що переживає жінка, коли в неї зявляється маленька дитина. І саме головне, ніякий принц тебе звідти не визволить, бо ця ситуація без чудес. Принц ніби і радий новому статусу, але у соцмережах фотографії з відпочинку друзів дивиться і сумно зітхає. І при нагоді з друзями хоче кудись чкурнути.

Ця проблема не нова і актуальна для багатьох активних людей. Забігаючи наперед скажу, що мандрувати з малими дітьми можна. Єдине, що це ніби новий вищий рівень організації для батьків.

Після того, як у нас з чоловіком з’явилася дочка, а потім син ми накопичили деякий досвід подорожування, катання на велосипедах, лижах чи просто споглядання на море річку.

З дочкою у віці два тижні ми їхали в супермаркет, у віці шість місяців за 600 км від дому, у віці п’ять років за 1200 км. Більшість мандрівок до п’яти років були на автомобілі і в межах України, з нічними переїздами і зимовими мандрівками.

З молодшим сином – у віці два місяці за 80 км, у віці дев’ять місяців за 900 км та за місяць до року мандрували п’ять тижнів за 1200 км від дому у тому числі побували на висоті понад 3000 метрів та на двох морських островах.

Це стосується мандрівок автомобілем, де єдиною умовою є наявність автокрісла і вміння організуватися на довгі переїзди. Слід сказати, що дочка дуже любить музику і за нашими спостереженнями є ідеальним малим мандрівником. З сином виявилося трохи складніше, особливо щодо денних переїздів, али нам вдалось сформувати наш маршрутний лист враховуючи його потреби.

Поїзди ми почали тестувати з доччиних чотирьох і синових рік з хвостиком. Поїздовий (як казала моя дочка) переїзд був здебільшого нічним і в межах одного маршруту Київ-Львів-Івано-Франківськ. Тестувала сама з двома дітьми денний поїзд Інтерсіті з Києва до Львова і у напрямку Львів-Івано-Франківськ в обидва боки. Денний втомлює і виснажує тим більше таких малих дітей. Для школярів може і добре, але в поїзді краще спати.

Літаком ми летіли, коли сину було неповних два, а дочці майже дев’ять. Є свої нюанси з очікуванням, але в цілому варіант самий швидкий.

Звичайно мандрувати з дітьми складніше, ніж удвох чи з друзями. Більшість незручностей можна попередити за рахунок організаційних моментів і обговорення поведінки в різних ситуаціях перед виїздом. Так би мовити згустити фарби і намалювати найпесимістичніший сценарій.

Діти набагато яскравіше переживають мандрівки, вони бачать дрібниці на які дорослі не звертають уваги, вміють радіти і щиро захоплюватися побаченим. І на відміну від батьків, що пам’ятають всі незручності подорожі, малі подорожувальники фіксують у своїй пам’яті тільки найяскравіші моменти.

Безперечно у кожної сім’ї свої уявлення і можливості щодо подорожування. Тай потреби теж. Хтось спокійно просиджує весь декрет в радіусі декількох кілометрів від домівки. І почуває себе щасливим. А деякі мамочки перші тижні після пологів починають нудитись в чотирьох стінах і мріють про час, коли зможуть поїхати в гори. І є сім’ї, які ідуть із зовсім малими дітьми за тридевять земель, а дехто наважується на перше море перед школою. Все дуже залежить від стану здоров’я дітлашні, особливо уважним слід бути під час першого року життя. Чим старшою стає дитина, тим легше їй переносити мандрівку. Із власного досвіду важливим є настрій і рівень паніки батьків. Локація апартаментів і наявність медичного закладу біля місця відпочинку мають важливе значення.

Мандрівка з дітьми це як проект в якому треба прорахувати всі дрібниці. І гарні враження будуть Вам забезпечені.

Сучасні можливості  мобільності з малими дітками набагато ширші, ніж були ще якихось двадцять років тому. Залізниця, літак, автомобіль в той чи інший спосіб доступні для пересування по спланованих маршрутах.

Гарних Вам мандрівок на різних видах транспорту і гарних вражень віж сімейного відпочинку.

P.S. Мова у даному пості іде про маршрути в межах помірного клімату. Найпівденніша точка наших маршрутів острів Пашман в Хорватії, де середземноморський тип помірного клімату 🙂