Одного зимового вечора я зрозуміла, що моя внутрішня батарея потребує зарядки. Намагаючись в перші три дні новоприбулого року доробити деякі серйозні справи, усвідомила, що хочу чогось несерйозного. Так щоб емоційно і не занадто інтелектуально. Взяла в руки Шалене танго. Істеричний роман, автор Йоанна Фабіцька і не прогадала.

Ця книжка потрапила до мене в кінці минулого 2019 року як спроба долучитися до обміну україномовними книжками для читання в Берліні. Маючи в електронній книжці недочитаний цікавий нарис про життя в Сполучених Штататах та ще декілька недописаних текстів на серйозні теми, я вирішила, що братиму, щось просте і легке на сприйняття. І подібно мені дістався справжній жіночий роман від польської письменниці. Сучасний, з усіма викликами сучасного польського життя у столичному місті. Багато в чому схожого на українські столичні історії.

Ця книжка, що перекладена та видана у видавництві Урбіно, має динамічний і життєвий сюжет. Історія прочиталася під келих Чизано і занурила в історію, що трапилася з однією панею після того, як її життя здавалося повернуло до тупикової бічної вулиці. Молода жінка, маючи в арсеналі невдалий досвід сімейного життя від якого залишився дуже терпеливий син, зробила другу спробу влаштувати своє приватне життя і потерпіла фіаско. Почуваючи себе розтиснутою головна героїня налаштувалася нидіти і жаліти себе. Але не так сталося, як планувалося, бо на горизонті з’явилися подруги. І справа отримала несподіваний поворот, навіть декілька і під музику спочатку в танго, потім в вальсі, а згодом і в самбі. Все закінчилося без явного щасливого кінця, але герої вийшли з цієї пригоди з цікавим досвідом.

Власне героїв в книжці не багато, але всі вони дуже колоритні. Певний такий собі зріз суспільства, яке впевнено обживається в капіталістичному світі. Тут і проблеми міграції та заробітчанства, певних кар’єрних тупіків у консервативному суспільстві, і навіть такий собі ейджизм. Останній момент стосується як жіночих так і чоловічих персонажів. Суспільство своїми стереотипами та оточення їх озвученням нас деколи затискає так, що ми забуваємо іти за мрією. А це дуже важливо.

Попри всю легкість і безтурботність, яку приписують жіночим романам, це спроба осмислити стиль життя з усіма його атрибутами успішності для сучасної жінки, істеричний роман торкається стосунків між людьми та права зробити помилку. Ядвіга головна героїня дуже далека від ідеалу мами, дружини, успішної кар’єристки, доброї сусідки. Така собі трохи розтелепана, дещо наївна молода освічена жінка з якою трапляються пригоди.

За динамікою сюжету роман дещо подібний на сценарій фільму, за змістом наближений до реалій, де картинка в телевізорі робить значний вплив на стиль життя.

Істеричний роман – це таке собі підглядання в життя, яким живуть сучасні жінки та намагання зрозуміти як формуються стосунки між людьми. Головна цінність твору для мене це зануритися в цю хімію стосунків між людьми різного віку, об’єднаних довкола головної героїні. В книжці є також головний герой з іменем Ципріян. Цьому персонажу мабуть довелося найдужче напружуватися, щоб достойно виходити з певних життєвих перепетій. Цікаво спостерігати, як із самовпевненого бабія він до кінця історії перетворюється на людину, яка ішла до своєї мрії і отримала від життя ще один невеликий подарунок. Спочатку цей був умовний сумнівний пакет, але до кінця роману стає зрозуміло, що це справді приємний сюрприз.

В цілому книжка цікава динамічна і смішна. Бо здатність іронізувати це важлива риса, яка додає нам сили долати життєві виклики і радіти життю. Не буду переказувати далі зміст, додам, що для мене така подача історій про жінок була цікавою. Її можна читати в дорозі, в процесі очікування, під ковдрою і теплим вином, з ранковою кавою на балконі, на дачі чи в селі під вишнею, які так полюбляв один з персонажів історії.

Ось уже кілька років ми із задоволенням відстежуємо модні новинки дитячої літератури від видавництва “Фонтан казок”. Це чудове джерело цікавих історій для дітей і прекрасних віршів влилося в потік української дитячої літератури не так давно, але за невеликий час встигло втамувати спрагу багатьох юних читаців.

Моя особиста історія знайомства з видавництва почалася з пошуку книжок доступних для читання першокласників. Моя дочка пішла у школу з шести років і всіляко ігнорувала уроки читання. Мало того зміст Букваря став її особистим опонентом і вона всіляко ухилялался від читання текстів. Причин було чимало, більшість від неї незалежних і зумовлених захистом від того спаму, який пропонували в школі. Навчити дитину читати зобов’язані рідні, повідомили нам на батьківських зборах, школа тільки перевірить як це їм вдалося подумала я. Відбиваючись однією рукою від того абсурду, що виник в моєму житті, іншою я наполегливо гуглила, що б такого почитати моїй дитині. Про те як нам всім (мамі, татові, бабусі) вдалося переконати дочку читати я розповім окремо, а от перелік книжок цікавих до прочитання сформувався досить цікавий.

Почалося з того, що мені випадково вдалося знайти і придбати за один клік Лауреатів Андерсенівської премії виданих українською. Дитина почала читати потроху, бо чекати доки у всіх з’явиться час не було терпіння. Історії про Яна і Янеке були маленькими, речення простими і найголовніше те, що їй це було цікаво. Найголовніше, що серія придбана у Видавництві Жупанського (а видана Юніверсом) була досить скромної якості. Цікаво. Це було ключове слово. Що цікаво історії про реальних дітей. Проте була невелика нестиковка – ці історії відбувалися десь років так двадцять-тридцять тому, а деякі іще давніше. Щось середнє між казкою, де все вигадане та історією з життя, де подробиці не завжди зрозумілі.

І тут одночасно через соціальні мережі та через афіші книгарні Є, які в Івано-Франківську висять у самих потаємних місцях ми дізнаємося, що…є книжки про дітей, які живуть в Україні, є вірші про зайчиків, чупакабру і за руку з черепахою можна погуляти. І це все презентує видавництво з назвою “Фонтан казок”. “Треба піти на презентацію сказала” – сказала я, “Добре” – відповіла дочка. А це виявилося не просто добре, а й дуже добре. Книжки підписані головним (наголос на цьому слові з вуст дочки звучав переконливо) редактром, а також ілюстратором і автором це не просто так. Це вже читається цікавіше, автори справжні, не з портретів. Все по чесному.

Потім ми ходили на інші презентації цього та інших видавництв до книгарні Є і друзів приводили. Це стало гарною традицією знайомства з новинками.  А також люб’язний Іван Андрусяк проводив для доньчиних однокласників таку собі камеральну презентацію Стефи і Чакалки. Всі сиділи з відкритими ротами, навіть вчителі. А реготали так, що аж книжки в бібліотеці попрокидалися (зі слів одного учасника).

Ще ми познайомились самі, а також розказали друзям про Мікробота. І навіть ті, хто раніше в книжках дивився тільки малюнки, сказали, що ці історії це справді круто. А коли вийшло продовження про Мікробота, то радості не було меж.

Ну і окрема вдячність за нескладухи Говорухи. Пореготали всі, кому книжка потрапила перед очі. Чекаємо продовження, що сказати.

Замість висновків

В теперешній час, коли люди спілкуються картинками і еволюція несподівано повернула у бік наскельних символів, дуже важливо навчитися читати і розуміти тексти, відчувати вірші. Особливо актуально це в україномовному сегменті, де твори доробок власного авторства не достатньо популярний. Все те, що діти сприймають через книжки, розвиває не тільки розумові здібності, а ще впливає на здатність комунікувати (співпереживати, сміятися, співчувати, переживати невдачі) та емоційний розвиток. Дитина може бути нашпигована різною інформацією, мати відмінні навики рахування, блискучу техніку читання (вже ніби відмінили), знати купу іноземних слів і фраз, а в емоційному плані мати суцільний стрес і бути закритою до спілкування. Тому читайте книжки, декламуйте вірші, створюйте свої версії продовження історій разом зі своїми дітьми.

Ще до одруження та народження дітей я натикалась на інформацію про те, що діти це основне гальмо для подорожей і відпочинку. Тобто відчуття принцеси замурованої у башту – це саме те, що переживає жінка, коли в неї зявляється маленька дитина. І саме головне, ніякий принц тебе звідти не визволить, бо ця ситуація без чудес. Принц ніби і радий новому статусу, але у соцмережах фотографії з відпочинку друзів дивиться і сумно зітхає. І при нагоді з друзями хоче кудись чкурнути.

Ця проблема не нова і актуальна для багатьох активних людей. Забігаючи наперед скажу, що мандрувати з малими дітьми можна. Єдине, що це ніби новий вищий рівень організації для батьків.

Після того, як у нас з чоловіком з’явилася дочка, а потім син ми накопичили деякий досвід подорожування, катання на велосипедах, лижах чи просто споглядання на море річку.

З дочкою у віці два тижні ми їхали в супермаркет, у віці шість місяців за 600 км від дому, у віці п’ять років за 1200 км. Більшість мандрівок до п’яти років були на автомобілі і в межах України, з нічними переїздами і зимовими мандрівками.

З молодшим сином – у віці два місяці за 80 км, у віці дев’ять місяців за 900 км та за місяць до року мандрували п’ять тижнів за 1200 км від дому у тому числі побували на висоті понад 3000 метрів та на двох морських островах.

Це стосується мандрівок автомобілем, де єдиною умовою є наявність автокрісла і вміння організуватися на довгі переїзди. Слід сказати, що дочка дуже любить музику і за нашими спостереженнями є ідеальним малим мандрівником. З сином виявилося трохи складніше, особливо щодо денних переїздів, али нам вдалось сформувати наш маршрутний лист враховуючи його потреби.

Поїзди ми почали тестувати з доччиних чотирьох і синових рік з хвостиком. Поїздовий (як казала моя дочка) переїзд був здебільшого нічним і в межах одного маршруту Київ-Львів-Івано-Франківськ. Тестувала сама з двома дітьми денний поїзд Інтерсіті з Києва до Львова і у напрямку Львів-Івано-Франківськ в обидва боки. Денний втомлює і виснажує тим більше таких малих дітей. Для школярів може і добре, але в поїзді краще спати.

Літаком ми летіли, коли сину було неповних два, а дочці майже дев’ять. Є свої нюанси з очікуванням, але в цілому варіант самий швидкий.

Звичайно мандрувати з дітьми складніше, ніж удвох чи з друзями. Більшість незручностей можна попередити за рахунок організаційних моментів і обговорення поведінки в різних ситуаціях перед виїздом. Так би мовити згустити фарби і намалювати найпесимістичніший сценарій.

Діти набагато яскравіше переживають мандрівки, вони бачать дрібниці на які дорослі не звертають уваги, вміють радіти і щиро захоплюватися побаченим. І на відміну від батьків, що пам’ятають всі незручності подорожі, малі подорожувальники фіксують у своїй пам’яті тільки найяскравіші моменти.

Безперечно у кожної сім’ї свої уявлення і можливості щодо подорожування. Тай потреби теж. Хтось спокійно просиджує весь декрет в радіусі декількох кілометрів від домівки. І почуває себе щасливим. А деякі мамочки перші тижні після пологів починають нудитись в чотирьох стінах і мріють про час, коли зможуть поїхати в гори. І є сім’ї, які ідуть із зовсім малими дітьми за тридевять земель, а дехто наважується на перше море перед школою. Все дуже залежить від стану здоров’я дітлашні, особливо уважним слід бути під час першого року життя. Чим старшою стає дитина, тим легше їй переносити мандрівку. Із власного досвіду важливим є настрій і рівень паніки батьків. Локація апартаментів і наявність медичного закладу біля місця відпочинку мають важливе значення.

Мандрівка з дітьми це як проект в якому треба прорахувати всі дрібниці. І гарні враження будуть Вам забезпечені.

Сучасні можливості  мобільності з малими дітками набагато ширші, ніж були ще якихось двадцять років тому. Залізниця, літак, автомобіль в той чи інший спосіб доступні для пересування по спланованих маршрутах.

Гарних Вам мандрівок на різних видах транспорту і гарних вражень віж сімейного відпочинку.

P.S. Мова у даному пості іде про маршрути в межах помірного клімату. Найпівденніша точка наших маршрутів острів Пашман в Хорватії, де середземноморський тип помірного клімату 🙂

 

Роман американського фантаста Рея Бредбері “451 градусів за Фаренгейтом” (Fahrenheit 451) вийшов в далекому для мене 1953 році. Не маючи необхідного рівня мови для прочитання оригіналу, із задоволенням прочитала переклад Євгена Крижевича виданий в серії “Маєстат слова” у видавництві Навчальна книга – Богдан. Книга була придбана у звичайній книгарні, привабила компактність, ну і власне автор. Читала колись російськомовний переклад, враження не справив. Вирішила спробувати прочитати ще раз. Не пожалкувала. Зручний дорожний формат цієї серії дозволить з користю провести час під час переїзду, перельоту чи просто сидячи в кріслі під теплим покривалом. Книжка прочитується за одне занурення у напівфантастичний урбанізований світ.

Враховуючи те, що твір належить до жанру фантастики, потрібно зауважити, що події відбуваються на планеті Земля в реальному місті чи містечку. Серед людей, стиль життя яких на перший погляд схожий на теперешній. Немає сенсу переказувати сюжет і події, які там розвиваються, щоб не зіпсувати враження від прочитання. Але хочеться звернути увагу на те, що анології в стилі життя людей в романі та сьогоденням є дуже чіткими. Одні тільки телевізори на всю стіну чого вартують!

Актуальність подій описана в ньому не втрачена і досі. Одночасно з людьми героєм роману є друкована книжка, як усвідомлення інакомислення та вільнодумства, такої собі інакшості. І очільники цього суспільства ведуть боротьбу за ілюзорну рівність людей у суспільстві. Думання відволікає від повсякденного споживання матеріальних та  віртуальних (як це щось нагадує) продуктів, викликає стрес і хвилювання. Дорога до влади терниста, а утриматись на вершині важко. Особливу небезпеку для тоталітарних лідерів становлять особистості, що не втратили здатність критично мислити і які в романі об’єднані бажанням пізнавати через читання і спікування. Люди, які заучують напам’ять цілі твори, щоб вони не зникли!

З іншого боку ми бачимо завдання маргіналізувати якмога більше людей, нав’язати стиль життя, де буде домінувати задоволення особистих потреб нижнього щабля піраміди, щоб можна тримати під контролем мізки своїх співвітчизників. Ніяких сентиментів, тільки комфорт (поняття відносне), лірика і романтика – це ледь не психічні розлади. Особистість втрачає людське, натомість стає гвинтиком системи.

Життя склалося так, що окремі тоталітарні державні уклади після написання роману зникли вже давно. А от їх уламки в людській свідомості живуть і досі. Незважаючи на екрани з блимаючими зображеннями, які тут чітко асоціюються з міським стилем життя десь є поля з цвікрунами і розмовами до ранку понад річкою.

Життя за правилами чи тоталітаризм? Життя за правилами не означає відмови від критичного мислення. А от тотальне отупіння якраз виникає в результаті того, що більшість суспільства втратила здатність до критичного мислення, а невелика група осіб прирівняли себе до Бога.

В контексті українських реалій ця книга спонукає до роздумів і аналогії самі по собі виникають у свідомості. Вихід один – боротьба у всіх її проявах. Не насилля, не агресія, а саме боротьба.

Читаючи роман у мене в уяві домінували сутінково-полум’яні барви і було відчуття того, що десь поруч пожежа. Ландшафт в якому відбуваються події виписаний до найменших деталей.  В уяві визирають навіть напівтіні та відчувається шурхіт трави в напружені моменти. Не знаю, як оцінюють твір фахівці з літератури, але мені український переклад сподобався. В моїй уяві виникала трьохвимірна картина того всього, що відбувалося.

Коли мова ішла про екрани на всю стіну, то тягнуло якимось холодно-зловіщим повітрям. Було відчуття, що тебе хочуть насильно хочуть загіпнозувати.  Насправді мовці і співці з екранів уже досить давно маніпулюють нашою свідомістю.

У міських нетрях люди частіше потраплять під дію тотального впливу пропаганди. Здоровий глузд тут – це світанок поза міськими нетрями. І не всі можуть його побачити.

Що собі зауважила після прочитання цього твору? Людське спілкування безцінне. Сучасні засоби можуть скоротити відстань і зробити його доступнішим, але найціннішими є наші емоції, ми отримуємо під час спілкування.

Роман змушує задуматись. Рекомендується до прочитання довгими зимовими вечорами, прохолодними літніми світанками, під час грози навесні чи затяжної мряки восени.