Цей літературний твір потрапив до мене випадково. Ми собі тут в Берліні дитячий обмін книжками організували. Так до наших рук потрапила книжка з лаконічною назвою та темними сторінками Кажан Жан.
Забігаючи наперед скажу, що кажаняча тема цікава дітям в багатьох аспектах. Головна інтрига полягає, що кажани загадкові тварини (не казкові, а справжні), яких важко побачити, бо основна їхня життєдіяльність припадає на темну пору доби. З обкладинки на нас дивилася дівчинка позаду якої (як потім виявилося не позаду, а заплутані у волоссі) сиділи три чудові меленькі кажани. Текст книжки написаний білим на чорному був проілюстрований фрагментами з життя кажанів,
До слова сказати, що видавництво було мені зовсім незнайоме і не випадково. Я згодом дізналася, що власником цього видавничого проекту та автором твору є відома скандалістка (закреслено), шляхетна пані на ім’я Оля. Вона є мамою трьох дітей і вирішила, що в цьому житті у неї не реалізована ще важлива місія, бути авторкою казкових історій та повчальних книжок для дітей. Ну, ок, подумала я. Людина заснувала для цього видавництво, тож має серйозні наміри і мабуть потужну команду помічників.
Тепер до реальної чи мабуть казкової історії. Я прочитала її повністю. Мій син заснув на моменті про школу, де директором був пан Вурдалака. Перед тим він уважно роздивився всі ілюстрації, де його зацікавили крила і зуби кажанів. Запитав про кротів, і чому одному з кажанів стало погано, також поцікаввся чому дівчинка сидить на хмарі і потім зауважив, що в неї є крила. Ілюстрації чудові. Текст, якщо чесно вийшов трохи плутаний. Ідея хороша на прикладі з життя кажанів чомусь (але в книзі це якось затерлося, коли кажан обпікся) навчитися чи щось осмислити. Дві ідеї подолати страх та іти за мрією приписані вже в кінці тексту і губляться поміж страхів, які викликає лікар Упир Чортович (чому вона його так назвала? він же все таки рятівник). Моментами складається враження, що авторка проговорює якісь свої дитячі та дорослі страхи (але не дає підказок як іх подолати), наприклад, заплутаних кажанів у волоссі.Чи паню Совелію, котра розлучилася з чоловіком. Кажаняча школа теж не місце радості, а радше страху. Тема відвідин церкви з органом якось дуже білими нитками пришита. Нічого, що церковні відправи у той час доби коли кажани сплять? Авторка чітко прописала (близько опівночі) час активності кажанів, а потім про орган в церкві. Образ дівчинки ангела, як уособлення добра в ультрамодних кросівках. Чи солов’я, що читає реп. Окремі слова запозичені з повсякденної мови (порядки, калабані, фіранки, цьоця, зашмарканий) слова трохи випинають з тексту. Але в цілому, якщо не заглиблюватися в деталі історія кажана Жана відбулася, як і презентація книги. Позитивним є той момент, що люди з телевізора (а з авторкою ми познайомилися саме завдяки її діяльності в телевізійних програмах та скандалів з ними пов’язаних) радять читати книжки. Дебютна історія від шляхетної Олі (саме Оля, а не Ольга написано на обкладинці) вийшла трохи заплутаною, з цікавими малюнками, але аж ніяк не скандальною.
Коли краще читати, а коли ні? Для подолання страхів. Як наприклад, Жан жив у темряві, кажанята скакали на скакалці з сушених червяків та гралися у м’яча змотаного з видертого з людей волосся і нічого всі вижили і навіть мрію здійснили. Чи коли хочете потренувати уважність у дитини. Де авторка використовує частину слова ультра-, чи її твердження не співпадають по часу, фактах і т.д..
Вразливим дітям не варто перед сном, бо директор Вурдалака і лікар Упир не сприятимуть рожевим та світлим снам.
Малюнки кажанів дуже чудові та їх можна використати для складання власних історій. Більше про кажанів від науковців тут
І до речі кажани заплутуються у волосся тільки в нашій уяві. Декілька наукових фактів про рукокрилих
Цей день я пам’ятаю досі по хвилинах. Всі ці збирання, приготування, документів складання, валіз пакування мали завершитися великою релокацією. Наш маршрут становив трохи більше однієї тисячі кілометрів і передбачав три види транспорту в Україні та міську електричку в Берліні (ну в останнє переміщення ми не дуже вникали :)).
В червні 2017 року франківське таксі, як і власне протягом всієї весни переживало якісь дивні події. Їх можна охарактеризувати різними словами, більшість з яких буде із словника ненормативної лексики. Суть проблеми полягала в тому, що коли таксі хотіло, то їхало, а коли не хотіло (деспечери в такі дні були дуже веселі), то не їхало. Ми встигли за цей час декілька раз попасти в ситуацію таксі ніби їхало, але передумало, і запізнитися на потяг до Києва і також побігати з валізами і чотирьма дітьми по вечірньому Франківську. Така фантомна память змусила мене почати грати в цю рулетку за дві години до відправлення поїзду. І та-та – машина в цей день приїхала за п’ять хвилин.
Десь за добрих півтора години до відправлення потяга, ми вдихали запахи ранкового вокзалу, розглядали дизельні потяги, рахували товарні вагони і сяяли від щастя, що ми туди вчасно доїхали.
Залізничний вокзал. Івано-Франківськ
Ми очікували потяг, який називається Інтерсіті (за вартістю квитків та виглядом вагонів з цим можна погодитися, а от за швидкістю руху є моменти), що прямує до Києва через Львів.
Подібно мої діти не хотіли прощатися з комфортним для їхнього життя містом (пішоходна доступність всього, доступні кафе та ігрові кімнати, презентації та вистави, концерти і гори недалеко), тому вони влаштували мені випробування з розряду хочу істи.
Ми як і більшість пасажирів в очікування на іванофранківському вокзалі мали нагоду познайомитися з місцевим фастфудом Сита Ложка. Результат був наступний. Якщо Ви бажаєте поснідати в цьому закладі, то сніданок треба відвойовувати чи виборювати. Гарний зал, сучасні лінія роздачі та бар. Але графік закладу не адаптований до графіку поїздів, робота кухні орієнтована на обід, а не снідання. Хоча невеликий вибір був. Ним і задовольнилися. Хоча зазвичай печиво, бублики та вода.
Коли чемодан, доця, два рюкзаки, син, папка з документами були запхані в тамбур, а я з квитками в буквальному сенсі в зубах стояла на сходинках я не знала, що дуже чудернацьким способом замовила квитки і ми маємо місця в різних купе. Раніше ми їздили на Інтерсіті і до Львова і до Тернополя і до Харкова. Я не могла собі уявити, що наш поїзд він не такий, він інакший. Його інакшість полягала в тому, що це був вагон мутант (так його назвала моя дочка). Насправді цей вагон був схожий на багатьох наших політиків, які за свою кар’єру встигли побувати у складі багатьох партійних утворень, часто з діаметрально протележною ідеологією. Так от вагон міг бути купейним, міг їхати як люкс СВ, а мав і демократичний варіант, коли в одній кабіні повинні сісти 6 осіб, тоді це формат Інтерсіті. Наш варіант був типу оселедці. З обов’язковою квест програмою вгадай свою нумерацію на стінці купе і знайди своє місце. Коли я ногою притримуючи сина, рукою запихуючи речі у нижній відсік для багажу, уважно слухала обурення дочки, щодо того, що вона в іншому купе, в мене в голові пролетіла думка, це недовго, це тільки до Львова. Син лежав посеред проходу через нього переступила якась мила пані на каблуках з вигуком ой. Я подумала, дуже добре, що вона без чемодану чи валізки на колесах. Дочка із зображенням ображеного вигляду пішла на своє місце, її настрій через секунду покращився, бо вона найшла собі співрозмовницю, якій вона за якихось пару хвилин розповіла всі деталі своє подорожі, а також деталі біографії і також певні подробиці з повсякденного життя, крім коду банківської карти мами, бо вона його не знає. Доччина співрозмовниця дуже хотіла побачити цю маму, але я сховалась в купе. Мене врятували спроби руху вантажного поїзда за вікном, син моментально переключив увагу на нього і ми почали рахувати вагони і дивитися у вікно. Я не встигла зробити глибокий видих, і витягнути у себе з сумки чергову машинку, як до нас у купе підсів один відомий письменник. Досить відомий в Франківську, в Україні та й у Європі, перекладений на європейські мови. В іншій ситуації я була б щаслива скористатися нагодою перекинутися хоча би парою слів з таким інтелектуалом. На якусь долю секунди мені стало шкода себе. Це тривало недовго, бо простір в купе невеликий, дитина рухлива і потребує зміни положення свого тіла, син опинився під столом. Ну добре подумала я, все рівно Московіаду я не дочитала, а Рекреації навіть не купила. Сходжу на його презентацію десь в Берліні. Юрій Андрухович оцінив поглядом своїх потенційних попутників з властивим йому внутрішнім спокоєм. Ще мої діти Андруховичу не допікали, подумала я. Тут до нас підсіла ще одна пасажирка, яка незважаючи на ранковий час виглядала свіжо і спокійно на відміну від мене і ситуація урівноважилася. Двоє неспокійних і двоє задуманих серйозних людей. Рівновагу порушила доця, яка повідомила, що їй скучно і вона хоче побачити хто з нами їде. Всі пасажири в той час висловлювалися щодо номерації, формату і вартості транспортної послуги і її кореляцією із законами здорового глузду. Нарешті поїзд рушив. В одному вусі я чула затяжне тутуту, а в другому таке щире просіння все одно тут ніхто не сидить, ну можна я тут сяду. Секунда, і ми в режимі шпрот, я син, дочка і метр сучасної української літератури. І приємна пані навпроти. Тут би я могла написати, як вилися мої думки, але вони швидше путано летіли в провалля втоми. Ситуацію розрядило, що мій хлопчик зайнявся машинками на столі спокійно щось бурмочачи під ніс, а всі решту пасажири своїми справами.
Я просто закрила очі і намагалася побачити плями світла перед очима у безконечно сірій смузі, але безрезультатно. Всі було сіре. Я заспокоєно видихнула, бо ми у потязі і це супер, через три години я буду в аеропорту, а там все таки більше місця і простору для маневру.
Потім я прочитаю, як Юрій Андрухович напише про свою подорож у своєму блозі на Дойче Велле, бо він як виявилося теж летів до Берліну. Тут
І дуже правильно напише щодо того, що Європу треба досліджувати, особливо молодим людям. Але це буде не про нас, а про його попутників в літаку.
Потік пасажирів на Київ, що зібралися біля нашого вагону на львівському вокзалі вимагав рішучих і скоординованих дій щодо висадки. І вже за пару хвилин оцінивши на горизонті руїни, які мали назву ремонт дороги, ми пішли торгуватися до найближчого таксі. Перші три чи чотири водії нас проігнорували, бо мабуть сильно неплатоспроможно ми виглядали. А от четвертий таксист дуже швидко нас запакував, потім випакував буля центрального входу в аеропорт і побажав щасливої дороги за ціну заплановану в бюджеті.
Аеропорт Львова майже безлюдний, величезний і зручний. Ми заздалегідь дізнались деталі перевезення багажу, тому крім стандартних питань від нас більше нічого не запитували.
На огляді ручний багаж перевіряють ретельно, фотоапаратуру, коп’ютерну техніку просять витягнути до цього треба бути готовим. Також просять пропустити дитину через рамку (по можливості), якщо ні то на руках. Дитину, яка в памперсі перевіряють додатково. У нас був трохи повний, може це вкиликало підозри:). Шарфи слінги і просторий одяг краще зняти відразу, і покласти в контейнер, щоб потім не копошитися. По цій причині я викинула неповну пляшку води, бо не могла тримати дитину на руках однією рукою. Через рамку обоє дітей пройшли самі. Я дзвеніла на рамці, провіряли додатково. Все ввічливо, дитину оглядають після погодження з батьками.
Часу до посадки було багато і ми його провели граючись на ігровому майданчику в залі очікування. Аеропорт – це те місце, де переживаєш відчуття транзитності. З України вже вийшов, а далі ще не зайшов. Міжнародний аеропорт Львів імені Данила Галицького це велика будівля, яка може приймати набагато більше пасажирів, ніж це було в час нашого перельоту.
Коли всі контролі пройдено, трап подали і треба сісти в літак, то навіть дорослі мають якесь збудження і хвилювання. Салон літака це не поїзд і навіть не автобус, трохи менше простору для маневрів. Ми без проблем знайшли свої місця, помістили свій багаж, лишилося тільки всістися. Ще грюкають полички, люди штовхаються, вибачаються, всідаються. Це лоукост, тому майже 100 % заповнення салону. Діти трохи з круглими очима, обідній час, маленький хлопчик притих, втомився, хоче спати, дочка збуждена, все розглядає, бо це перший переліт в її житті. Таке якесь відчуття дива, яке властиве тільки дітям. Але як у кожній казці, чи історії є злі сили, які намагаються це відчуття радості у дітей вкрасти. В нашому випадку це виявилася “тьотя з начьосом” з переднього ряду сидінь, де одне було вільне. Нахилилась за додатковим ременем безпеки, який видають діткам до двої років, що подорожують на колінах батьків. Витягнула і застібнула пасок, дивлюсь дитина з круглими очима плаче. Що сталося? Дочка засильно стукнула поличкою для їжі за спиною цієї пані і це дуже порушило її внутрішній спокій. Виявляються, що можна сипіти на чужих дітей, не робити зауваження мамі, а просто з коньячним амбре сипіти на неповнолітню дитину. Я дуже лаконічно одним реченням пояснила цій пані, що моя дитина є таким самим пасажиром і має самі права як і вона. Дама уже заготовила, великий спіч з коментарями щодо моєї персони у відповідь, але я її випередила, що якщо її щось не влаштовує вона повинна звертатися до бортпровідника, а не травмувати психологічно мою дитину, яку я вданий момент захищаю від її агресивної поведінки. Потім ще плакали інші діти, стукали інші полички, але ці моменти не викликали ні в кого ніякого роздратування. До речі наш сусід по ряду, якому здавалося ці діти мали створити купу незручностей, бо іграшки падали, діти крутилися, наш маленький пасажир благополучно проспав більшу частину перельоту, який тривав трошки більше півтора години.
Сідаемо у літак
Взагалі ця поїздка була своєрідною демонстрацією толерантності щодо дітей і можливостями мобільності мам. Толерантність до дитинства притаманна більшості наших співвітчизників і це не може не радувати. Поодинокі виключення родом із того часу, коли ковбаса була задарма і всі ходили маршем. Можливості мобільності мам зростають, хоча ще не всі простори пристосовані для малих і не дуже подорожувальників. Спробуйте змінити підгузник в туалеті вагона трансформера від Укрзалізниці, не розбивши собі голову :).
Берлінський аеропорт Шьонофельд це гіганський порівняно зі Львовом аеровокзал, де можна побачити багато лоукостів і людей з усіх усюд. Прочитавши заготовлену скоромовку німецькою мовою німецькому митнику про ціль прибуття в Берлін, отримавши у відповідь широку посмішку і наші три перевірені паспорти ми пішли ловити наші клунки і шукати нашого зустрічаючого тата. Всі були горді і раді від того, що вдалося зробити.
Таким чином, з точки А ми вибралися в 6:30 в точці Б ми були в 14:30 чи можливо ближче до 15:00.
Ми нічого і нікого не загубили. Вуха закладало, але не боліли. Мятні цукерки не знадобилися, натомість знадобилися желейні жуйки та печиво, їли також банани та круасани без нічого. Іграшки потрібні (невеликі м’які та машинки), бо час очікування може бути довшим, ніж сам переліт. Зарядки телефону вистачило на весь час, повербанк бачила у багатьох пасажирів, в мене не було. Воду ми випили в аеропорту, потім докупили одну пляшку на борту. Підгузники змінювали в туалетах в поїзді та в аеропорту. Додатковий одяг був, але не згодився (ніхто не облився, не заляпався).
Що вразило:
Берлін ближче, ніж ми можемо собі уявити. Польські міста, мабуть ще доступніші за часом.
Весь час мене було таке відчуття, що я проїхалася маршрутним таксі з Києва до Житомира чи Білої Церкви, а не летіла літаком через пів Європи.
З дітьми можна і треба їздити, літати, подорожувати. Ці емоції та навички безцінні, кращі за годинні нотаці.
Ідеальна подорож можлива в результаті великої кількості повторів і вдалого збігу обставин. А зазвичай вона є такою, якою є. Але вона ваша. 🙂
Для більшості людей переїзд тотожний з катастрофою. Наша сім’я має досвід декількох переїздів. Не можу сказати, що переїзди були без стресу, в основному вони відбувались в режимі метушні. Але цей був особливий. Чому? Одна справа переїзджати в Києві з квартири на інше помешкання, трохи інша переїзд в інше українське місто, а вже зовсім інша до нової країни. Слід сказати, що ми переїзджали у форматі 1+3. Спочатку тато, а за пів року всі решту (мама, дочка і син). От про решти трьох хочу розказати в деталях.
Психологічний момент. Всі страхи і переживання пересилилися тим, що діти заскучили за татом, а я за своїм чоловіком. Це допомагало уникнути таких моментів, як філософські роздуми з драматичним акцентом як воно буде. Страхами щодо мови, та адаптації. Ми знали, що ми маємо це зробити, квитки на такий і такий день. Готуємось. Тато нас чекає.
Організаційний момент. Це найскладніше. Квитки, документи, а перед тим візи вимагають часу і адекватності. Список організаційних моментів з травня по липень оновлювався і доповнювався раз десять. Найголовніше з цього вчасно і правильно оформити документи. Потім підготувати речі необхідні в новій країні (чемодани), так, щоб вони були підйомні і не порушували правил перевезення. Це приємні моменти пакування речей, так званий короткий список. А є ще довгий список, з якого власне починається переїзд. Упакувати ВСІ речі. І кудись їх діти. Саме цей момент виснажив мене найбільше. І саме з розподілом речей, що мали залишитися в Україні було найбільше проблемних моментів і стресових ситуацій. Всі речі, що були в нашій зьомній іванофранківській квартирі ділилися на декілька категорій:
сміття (тут все просто організаційно, важче фізично, але то таке), його виявляється дуже багато враховуючи різні кришки, корки, пусті слойки і різні коробочки та ящички;
ті речі, що їдуть з нами в чемодані (теж не складно, бо після третьої перепаковки, все було ок);
ті речі, що їдуть з нами не в чемодані, перевізником (теж просто, як вибрати родзинки з булки, чи горішки з шоколаду);
ті речі, що треба продати (великі меблі, спортінвентар і все таке, найважче знайти адекватного покупця і відповісти на всі телефонні дзвінки з цим пов’язані);
ті речі, які можна віддати (одяг, іграшки, дитячі меблі, треба зайти, того хто забере, бажано все відразу), частково наповнила контейнер з одягом і взуттям для потребуючих;
речі, які треба перевезти до мами (о тут, чекав мене конфуз, і деяка неадекватна оцінка своїх сил).
Останній пункт мав багато сюрпризів, бо за три роки життя ми назбирали багато приємних серцю дрібничок, чашечок, кастрюльок, пазликів, конструкторів, пісочних наборів і пляжних тапків, а також пазлів, новорічних іграшок і красивих мисочок з різних поїздок.
Реалізація останнього підпункту відбувалася в декілька (чотири) заходів, найбільше виснажила. Висновок тут такий, щоб вчасно виїхати на початку липня, потрібно речі запакувати до березня:). Всю решту часу ходити поміж ящики і пакунки.
Зате мене в маминій квартирі чекає ще з десяток нерозібраних ящичків, особливо з милими серцю дрібничками, з якими дуже важко попрощатись, а також не до кінця розсортовані книжки.
Які висновки з цієї писанини.
В сучасному мобільному світі від переїзду ніхто не застрахований. Свої навики пакування, складання, сортування я вдосконалила експрес-методом. Це стрес метод і він не дуже добре впливає на подальше спілкування з власниками цих речей. В новій берлінській квартирі я більш серйозно відношусь до одягу, упаковки, баночок, пляшок і тих речей, якими ми не користуємося. Це дуже хороший досвід переосмислити своє відношення до накопичення одягу, предметів інтерєру, іграшок, ігор та книжок, відрізів тканин, заготовок для рукоділля і всього такого подібного, що звужує наш життєвий простір.
Не потрібно відмовлятися від допомоги, бо це може пришвидшити процес і зменшити втому. Велику задачу найкраще вирішити, коли розбити її на маленькі дії.
