Цей літературний твір потрапив до мене випадково. Ми собі тут в Берліні дитячий обмін книжками організували. Так до наших рук потрапила книжка з лаконічною назвою та темними сторінками Кажан Жан.

Забігаючи наперед скажу, що кажаняча тема цікава дітям в багатьох аспектах. Головна інтрига полягає, що кажани загадкові тварини (не казкові, а справжні), яких важко побачити, бо основна їхня життєдіяльність припадає на темну пору доби. З обкладинки на нас дивилася дівчинка позаду якої (як потім виявилося не позаду, а заплутані у волоссі) сиділи три чудові меленькі кажани. Текст книжки написаний білим на чорному був проілюстрований фрагментами з життя кажанів,

До слова сказати, що видавництво було мені зовсім незнайоме і не випадково. Я згодом дізналася, що власником цього видавничого проекту та автором твору є відома скандалістка (закреслено), шляхетна пані на ім’я Оля. Вона є мамою трьох дітей і вирішила, що в цьому житті у неї не реалізована ще важлива місія, бути авторкою казкових історій та повчальних книжок для дітей. Ну, ок, подумала я. Людина заснувала для цього видавництво, тож має серйозні наміри і мабуть потужну команду помічників.

Тепер до реальної чи мабуть казкової історії. Я прочитала її повністю. Мій син заснув на моменті про школу, де директором був пан Вурдалака. Перед тим він уважно роздивився всі ілюстрації, де його зацікавили крила і зуби кажанів. Запитав про кротів, і чому одному з кажанів стало погано, також поцікаввся чому дівчинка сидить на хмарі і потім зауважив, що в неї є крила. Ілюстрації чудові. Текст, якщо чесно вийшов трохи плутаний. Ідея хороша на прикладі з життя кажанів чомусь (але в книзі це якось затерлося, коли кажан обпікся) навчитися чи щось осмислити. Дві ідеї подолати страх та іти за мрією приписані вже в кінці тексту і губляться поміж страхів, які викликає лікар Упир Чортович (чому вона його так назвала? він же все таки рятівник). Моментами складається враження, що авторка проговорює якісь свої дитячі та дорослі страхи (але не дає підказок як іх подолати), наприклад, заплутаних кажанів у волоссі.Чи паню Совелію, котра розлучилася з чоловіком. Кажаняча школа теж не місце радості, а радше страху. Тема відвідин церкви з органом якось дуже білими нитками пришита. Нічого, що церковні відправи у той час доби коли кажани сплять? Авторка чітко прописала (близько опівночі) час активності кажанів, а потім про орган в церкві. Образ дівчинки ангела, як уособлення добра в ультрамодних кросівках. Чи солов’я, що читає реп. Окремі слова запозичені з повсякденної мови (порядки, калабані, фіранки, цьоця, зашмарканий) слова трохи випинають з тексту. Але в цілому, якщо не заглиблюватися в деталі історія кажана Жана відбулася, як і презентація книги. Позитивним є той момент, що люди з телевізора (а з авторкою ми познайомилися саме завдяки її діяльності в телевізійних програмах та скандалів з ними пов’язаних) радять читати книжки. Дебютна історія від шляхетної Олі (саме Оля, а не Ольга написано на обкладинці) вийшла трохи заплутаною, з цікавими малюнками, але аж ніяк не скандальною.

Коли краще читати, а коли ні? Для подолання страхів. Як наприклад, Жан жив у темряві, кажанята скакали на скакалці з сушених червяків та гралися у м’яча змотаного з видертого з людей волосся і нічого всі вижили і навіть мрію здійснили. Чи коли хочете потренувати уважність у дитини. Де авторка використовує частину слова ультра-, чи її твердження не співпадають по часу, фактах і т.д..

Вразливим дітям не варто перед сном, бо директор Вурдалака і лікар Упир не сприятимуть рожевим та світлим снам.

Малюнки кажанів дуже чудові та їх можна використати для складання власних історій. Більше про кажанів від науковців тут

І до речі кажани заплутуються у волосся тільки в нашій уяві. Декілька наукових фактів про рукокрилих

Багато чому діти вчаться підглядаючи за батьками. Це стосується і читання. Я дуже щаслива, що за останні десять років в українські сім’ї повертається мода на читання. Чому? Причин багато. Одна з них поява якісної друкованої продукції, цікавих книжок для дорослих та дітей. Цікаві малюнки, змістовні тексти від українських авторів та ілюстраторів, якісні переклади новинок та класичних творів суттєво розширюють спільноту книголюбів-читачів. Зараз дитяча книжка українською стала доступніша і різноманітніша. Щоб така тенденція була позитивною, треба формувати стабільний читацький попит.

Є категорія дітей, яким оці всі казкові історії з багаторазовими перетвореннями і обов’язковим щасливим кінцем не цікаві, бо вони гублять нитку і їм стає нудно. Для таких випадків важливо підбирати урізнаваних героїв і щоб з ними відбувалося щось динамічне і цікаве. Одним з прикладів таких історій є спільний проект Ірени Карпи та Наталки Гайди, який візуалізувався у книжці “День усіх білок” від видавництва Чорні Вівці.

Книжка цікава від першої і до останньої сторінки. Події відбуваються на межі лісу між середовищем життя білок і людей. Починається історія як дещо оновлена казочка про лісових звірят, що спостерігають за життям людей. Але вже через декілька сторінок сюжет закручується до міні детективу, а на останній сторінках стає досить напруженим. Книжка навряд чи підійде для читання перед сном чутливим дітям, але прочитати, щоб зрозуміти як реагують інші живі організми на нашу поведінку в природі і просто пореготати варто.

Дуже класно вписалися в пригоду собаки, які з опонентів в ході перепетій перетворилися на союзників угрупування білок. Все як в реальному житті, схожість казкових персонажів на жителів міських нетрів, що наступають на лісові екосистеми, дивовижна. Люди та тварини, що живуть по той бік лісу, так потонули в комфорті, що стали егоїстами.

Як і в кожній казковій історії в цій розповіді є мрія. Це бажання одного з головних героїв Кучерявчика літати, яке знаходить досить неподіване продовження. Важко розібратися, хто головний, а хто другорядний персонаж у цій історії, бо складається враження, що в боротьбу на захист довкілля ввязалися всі, про кого згадують у цій книжці.

Ми читали цю книжку чотрирічним сином в декілька заходів. Склалося враження, що для такого віку текст трохи на виріст. Він із задоволенням роздивлявся малюнки і розповідав власну версію історії про білок, після того як загубив сюжетну лінію. Старшій дочці, якій одинадцять років все сподобалося і вона прочитала цю історію за один вихідний. Мені ця історія сподобалася дуже. Можливо є декілька дуже емоційних діалогів, але ця історія і про боротьбу також.

Як і де читати. Та всюди і всім для того, щоб пройнятися позитивом героїв. Але активним дітям перед сном напевне ні.

І з цієї казкової історії міг би вийти чудовий мультик, або комікс. Деякі моменти хочеться ширше візуалізувати.

Мамський блог має декілька дописів про відпочинок за межами України. Для нашої сім’ї мандрівки цікавими українським локаціями є чимось звичним, тому ми не сильно акцентували на цьому увагу. Нам є про що розповісти. Сьогодні ми опишемо як відпочивали в Карпатах дві мами та п’ятеро дітей. Справа в тому, що тати мусять працювати, а деякі канікули в школах та садках за тривалістю погано корелюються з можливостями відпустки обох батьків, тому одного разу було вирішено з спекотних міських вулиць на деякий час перебратися до свіжих яремчанських потоків.

• 

Так як завдання полягало в тому, щоб до місця відпочинку було зручно добиратися з Києва та Івано-Франківська, то обрали місцем відпочинку Яремче. Це кліматичний курорт, який добре підходить в першу чергу для сімейного відпочинку. Тут є житло на будь-який смак, а також цікаві можливості щодо прогулянок на невеликі відстані. В центрі містечка є атрибути сучасного мегаполісу (кафе, супермаркети і т.і.), а за декілька десятків метрів готелі на горбах серед повної тиші, коників в траві і решти атрибутів спокійної сільської ідилії. Наша сім’я неодноразова проїзджала через Яремче до більш віддалених локацій в Карпатах і бачили юрби дітей, дорослих і старших туристів і звичайно було цікаво, що там всі роблять. Тож влітку 2017 ми знайшли відповідь на це запитання. Після пошуку в інтернеті вдалося знайти готель (через соціальні мережі), де важливим моментом було те, що він дружній для гостей з домашніми тваринами. Ок, подумали ми з дітьми проблем теж не повинно бути. Так ми поїхали в гості до яремчанського слона.

Такий краєвид можна побачити з садиби Панорама, де зупинилася наша команда. Велика простора садиба з великим спільним простором (де можна гратися поза номерами)в будинку та зручно облаштована надворі. Дітям, сподобалося, бо в садибі були пісочниця, гойдалки, альтанка, місце для бігання, гри і багато простору. Коли було жарко, дощило, чи інші обставини, які не сприяли гулянню, то ми могли всім загалом знаходитися на території садиби. Зручно до центру міста та недалеко до найпростіших прогулянкових маршрутів до лісу, струмків, річок та водоспадів.

Панораму доповнила і можливість погуляти на невеликі відстані навіть з малюками. Шум води, розглядання сонця через листя, краплі води в складках каменю, жуки, камінці, водоспади та водоспадики – це мало дуже гарний розслабляючий ефект.

Цікавим було те, що відпочинкові маршрути багатьох сімей можуть перетнутися в Яремче. Ми випадково зустріли наших знайомих з Києва і трохи погуляли разом на водоспад і ведмежою стежкою.

Безперечно яремчанська туристична інфраструктура не завжди відповідає запитам сімей з дітьми. Бракує публічного відпочинкового простору, але це добре компенсується можливостями погуляти, походити та побути серед природи.

Ця частина нашої мандрівки була найвідповідальнішою з огляду на те, що ми перетинали гори. Нам треба було піднятися з боку Австрії, проїхати довго через і спуститися на приморську рівнину поблизу Трієста в Італії. При прокладанні маршруту ми врахували відстань, але не врахували перепади висоти. Звичайно заблукали в Італії, але це була коротка екскурсія до гірської громади. Бонусом стала кава і  та італійське морозиво. Останні горбик через Доломіти здивував перепадом висот і тим, що там живуть люди. Здавалося в такій місцевості жодних шансів збудувати дорогу, але вона там була. Гірська річка з широченною долиною білого каміння, закладені вуха і ми в абсолютно іншому вимірі прибережної Італії. Наша ночівля була в околицях Ундіни. Ми мали достатньо їжі з собою і тому не зупинялися на обід. Та й власне серед скель і постійного серпантину знайти щось з обідами було проблематично. Ми об’їжджали міста, щоб засвітла доїхати до наступної точки. Вечеря, яка замінила обід звичайно складалася з піци, найменший їв ще свої баночні запаси. Фото з цього переїзду нема, бо в фотографа тряслися коліна. Є бажання приїхати сюди знову і побачити чудові Доломіти. Це частина Альпійської гірської системи, але зовсім інша, ніж були гори в Австрії.

Враження від побаченого були настільки сильними, що діти особливо не капризували. Єдиною неприємністю для всіх стали закладені вуха. Найменший мандрівник трохи розкис перед сном, декілька раз будився. Але на наступний день всі були в нормі і рушили далі до Хорватії через Словенію. До слова сказати власник апартаментів був досить бувалим мандрівником, порозказував нам трохи про свої пригоди.

Трієст – це таке собі місто фортеця, порт, пляж, збережена архітектурна забудова і модерні будівлі, туристи, містяни на безконечному пляжі. Багато сонця і найголовніше цей дух моря. Не запах, а саме відчуття, що ти біля моря. Переїзд північ Італії – острів Паг більшою мірою був схожий на екскурсію, ніж на переїзд. В зелено – сіру палітру раптово додалося багато відтінків блакитного, покритого легким серпанком хмар.

Ми доїхали до моря, всі перестали бути втомленими, діти роздивлялися кораблі, катери, витріщалися на чайок. Довго з дороги було видно великий порт з всеможливими конструкціями для розвантаження та завантаження суден. Ми майже непомітно заїхали в Словенію, так само несподівано доїхали до кордону між Словенією та Хорватію. Хорватський кордон перетнули досить швидко, хоча на відміну від європейських туристів мусіли чекати поки перевірять візи. Розслаблятися не було де, бо тільки невелика прибережна смуга була рівна, а далі нас чекали серпантини. Сказати, що центральні дороги в Хорватії відмінної якості це не сказати нічого. Автобан вздовж узбережжя прокладений через скелі і майже весь час на півночі видно море. Це трохи заколисує, але на відміну від гір, трохи і лякає втратою рівноваги. Лінія горизонту тоне в морі, а з іншого боку скелі нависають над дорогою. До острова Паг ми добиралися за допомогою парома, яких тут дуже багато. По дорозі зупинялися на закупи у містах та й просто зробити перерву. В цілому для обох дітей переїзд був нормальний. Найменший мандрівник спав ще по два рази на день, а школярка була рада, що вона не в школі. Чим діти розважалися в машині. Все можливі іграшки, що їм найбільше подобаються, ляльки, ведмеді, машинки, м’які та картонні книжки, іграшки з музикою (наприклад, ми докупили телефон, що говорив хорватською :)), олівці, блокноти, замальовки для старшої. З їжі на великі переїзди в нас меню непристойно скупе: непісочне печиво, палички, бублики, банани, яблука. Пити вода. Сок тільки тоді, коли їхати вже недовго. Північ Хорватії – це туристичний регіон, проблеми з торговими центрами (де можна знайти супермаркет, туалет, кафе) проблем нема. По дорозі ми закупили деяких продуктів (наприклад, італійських макаронів, пармезану), які в тому селі куди ми їдемо може не бути.

Перше враження від острова Паг – це суцільні безлісі невисокі горби. Але за горбами можна побачити справді багато цікавого…

До великого переїзду через Альпи залишався день, тому в завершальний день ми вирішили трохи прогулятися, але багато не ходити. Таке побажання було від дочки, яка повідомила, що їй все дуже подобається, але її ніжки втомилися. Поїхати на гору і подивитися, що там. Цікава ідея для невеликої прогулянки. Висота 1880 метрів, куди можна добратися на підйомнику нас цілком влаштовувала. Єдине, що сонячні дні подібно закінчилися і небо затягнулося хмарами. Ми прихопили куртки і поїхали до витягу. Кабінки з символом долини дуже рогатим цапом вивезли нас нагору. Де ми побачили, трошки снігу, трошки скель і багато багато зелені.

Це було геть не схоже на ті місцини до яких ми піднімалися з цієї долині раніше. Поміж вершинами утворилася сідловина, де збирається вода з сніговиків та льодовиків. Ця вода є каламутною і має такий зеленуватий відтінок, насиченість якого змінюється залежно від хмарності. Коли небо затягнуте, то колір стає майже сірим, а коли сонячно, то утворюється незвичний відтінок зеленого. Ми мали натхнення прогулятися навколо цього озера, там прокладена чудова стежка, пройшли третину і зрозуміли, що можемо намокнути. Вітер пригнав здоровенну сірезну хмару, яка на мить зависла в цій сідловині, а потім посипала дрібним і холодним дощем. Погода тут ну дуже мінлива. Хоч і не сильно дощило, але наймолодші учасники оголосили, що їм треба під накриття.

Поки ми повернулися назад, хмара, перечіпаючись за високі шпилі, поплила далі. Ну тоді майданчик сказали діти. Ок, ну це дійсно дивина, майданчик на висоті 1880 м. Треба спробувати. Крім стандартної гірки, гойдалки кошика, дрібних трісок під ногами, тут були ще дуже химерні гірки. І діти (так тут було багато дітей) гралися на цих майданчиках, поки батьки пили каву і дивилися на гори. Висота тут була нижча, ніж в попередніх локаціях і гори майже до вершини покриті зеленими рослинами. Бо вище вже лишайники, каміння та сніг.

Тут гори виглядали не стільки величними, як затишними. Такий собі мальовничий закапелок. Взимку тут є інфраструктура для лижування, а влітку це чудове місце для споглядання, пиття кави.

І взагалі добре там, де ми всі разом.

Чи було важко з дітьми. Мабуть, тільки перші два дні. Як не дивно всі звикали до тиші та довгих прогулянок на свіжому повітрі. Ми були повних шість днів у цій долині. Довгих переходів (хоча можливості радіальних маршрутів тут великі) ми не планували через вік наймолодшого і часткову зайнятість найстаршого. Всі ті дні, коли ми мали вилазки проблем з настроєм, апетитом, сном в нікого не було.

Їжа. Всю цю мандрівку ми знімали апартаменти. Їсти треба було готувати. Що ми їли? Все те, що і в Україні в цей час. Їжа звичайно, дорожча, але вигідніше готувати вдома. В магазинах є все для гарнірів (картопля, рис, макарони) та салатів (митий салат, огірки, помідори). Декілька разів готували свіже м’ясо, решту часу варені (для дорослих трохи м’ясних делікатесів) ковбаси та сосиски. Йогурти тут неймовірно смачні, як і локальні сорти сиру. Хліб теж добрий, булочки, хлібні палички, звичайне печиво. Наймолодший мав запас спеціальної дитячої їжі ще з України, дещо докуповували в Австрії. Ціна не відрізняється, асортимент теж, від того до чого ми звикли в Україні. Найдорожчі, мабуть були овочі та фрукти. Але згодом ми вирахували локальні абрикоси та яблука і оптимізму додалося. Слід додати, що в самій долині був невеликий магазин, який працював зранку, потім мав довжелезну обідню перерву, а згодом декілька годин по обіді. Їжу для австрійських мандрівок ми закуповували у великих супермаркетах. Коли бували на горі, то смакували локальну випічку, всім відомий штрудель. Сказати, що були задоволені, це нічого не сказати.

Ця поїздка відбулася ще в далекі до безвізові часи. Щоб отримати туристичну візу для всіх нам довелося забронювати всі помешкання на маршруті та отримати підтвердження, які люб’язно надсилали після повної, або часткової оплати. Для роздрукування пакету документів нам знадобилося більше половини стандартної пачки паперу. Також витримки потребували: складання папірців у строго встановленому порядку, пояснення до маршруту.  Затрати на візу, які були раніше зараз можна спустити на пиво, штруделі та шніцелі. Зараз потрібні тільки паспорти і бажання кудись їхати.

Австрія влітку – це дуже хороший варіант. В чому ми переконалися в попередній однотижневій та цій двотижневій мандрівці по Австрії.

До цієї книжки я добиралася давно. Вона довго аноносувалася і вийшла в акурат тоді, коли ми перебралися до Берліну. Про неї писали в соціальних мережах. І ось нарешті влітку 2018 мені вдалося взяти цей примірник в руки, почитати анотацію. І знову відкласти цю книжку вбік. Вона виглядала мені як новий вишуканий десерт, який треба споживати у виключно святкових ситуаціях. З іншого боку ще в мене був підсвідомий страх прочитати цю книжку і зрозуміти, що історій, які описують сільські поселення як культурну глушину стало на одну більше. Це як спробувати екзотичний фрукт.

Чому таке відношення? Ця історія рецензувалася як історія однієї поїздки двох столичних жительок у глухе село Ясіня. Саме так я прочитала по діагоналі відгук на цю книжку, де протиставляється міський та сільський спосіб життя не на користь останнього. Хоча поспішу зауважити, що для цього карпатського поселення краще підходить назва містечко. Тут розмовляють дуже цікавим українським діалектом і слово ЙО має дуже багато відтінків, в Ясінях починаються багато цікавих гірських маршрутів і тут попри все добре збережена культурна самобутність. Такими, може трохи з кращою інфраструктурою, є гірські містечка в інших частинах Карпат, чи Альп. Справді це поселення вартує, щоб про нього написали повість. І не одну.

Допитливість пересилила всі ці страхи і в переддень Нового року почала читати цю таку дражливу для мене повість. І прочитала її за чотири заходи, роблячи перерви для передноворічних приготувань. Дуже задоволена, скажу Вам. Поспішаю ділитися цим.

 

Трохи про історію цієї книжки до читача. Видавництво Фонтан казок, на яке одна доччина подружка каже Фонтан книжок, оголосило черговий конкурс історій про сучасних дітей: “Напишіть про мене книжку”. Рукопис повісті Тетяни Стрижевської ” Файні товсті дівки, ЙО!” переміг  у 2016 році за результатами конкурсу. Проілюструвала видання Ольга Кузнецова. З початку 2018 року книжка у продажу.

Сюжет повісті простий і зрозумілий. За збігом обставин дві дівчинки киянки замість мовного табору в Пущі-Водиці потрапляють на невизначений (за моїм розрахунком близько тижня) в гори. Не можна сказати, що ідея подорожі однаково подобається обом подружкам. Зоряна та Мілана, або Мілка чи Мілася готувалися до іншого сценарію літніх канікул. В гірській садибі їх чекає чудова бабуся Катря, яка видається дівчатам мольфаркою чарівницею. Попри всі протести і деколи зовсім не дитячі витівки Зоряни відпочинок вдався і дівчата повернулися додому трохи іншими. Вони побачили гори, відкрили для себе інший світ в якому живуть їх однолітки і як на мене стали трошки людянішими.

Повість не має багатьох персонажів, тут крім Зоряни та Мілки та їх батьків, описані ще одна місцева родина  хлопчика Мирка, власне бабуся Катря та декілька людей з містечка. Є персонажі про існування яких ми знаємо, але вони перебувають поза подіями. В основному це шкільні подружки та хлопці, з якими дівчата спілкуються в час свого навчання в школі. Дуже тонко описано те середовище в якому ростуть столичні діти та те, як батьки і діти вибудовують свої стосунки.

Чесно мені трохи незрозуміле було слово товсті у назві повісті. Після прочитання повісті до мене дійшло, що це щось на кшталт “ладна кобіта”, яке мене колись шокувало в діалектах з іншого боку Українських Карпат. Взагалі це дуже добре, коли герої повісті можуть трохи дратувати своєю поведінкою, як наприклад надмірна Зорянка. Дівчинка в моєму розумінні дещо переходить межі ввічливого спілкування і деколи досить відверто грубить всім навколо неї. Саме тут прочитується тонка межа, яка проходить між самовизначенням підлітків і відсутністю виховання. Включається критичне мислення, де є неповага, а де просто захисна реакція. Я розумію, що авторка трохи “підтягнула контрастність” для своїх головних героїнь. Але саме така поведінка дівчат трохи бентежить, бо така поведінка є жорстокою для такого юного віку. Найприємнішим є те, що дівчата все таки сприйняли цю інакшість життя, яку побачили в садибі бабусі Катрі, відчули силу і позитив місця, де вони перебували. Готові повертатися сюди назад. Авторка піднімає дуже дражливу тему стереотипів та раннього дорослішання дітей, проблему людяності, яку люди гублять у погоні за правильним макіяжем чи дієтами. Справді життя не зводиться тільки до виживання в міських джунглях. Є такі чудові речі, як зорі у горах, простір і свіже повітря. Хоча у мене було застереження щодо опису і зображення територій поза великими містами, вони при прочитанні повісті зникли. Тобі добре там, де є люди, які тебе люблять.

Наступне, що добре вдалося авторці, це включення діалектів в текст повісті. Питання діалектів це ще одна дражлива тема сучасної літератури. Попри те, що деякі репліки літературної мови сучасних киян були для мене трохи незвичними, то із закарпатськими діалектом як на мене, все вдалося дуже чудово передати. Ні багато, ні мало, якраз скільки стільки треба і вдало вписано в контекст.

Завдяки Миркові  та його татові дівчата відкрили для себе інші місця Карпат: Яремчу, Ворохту, Рахів.

Після прочитання книжки хочу поділитися наступними міркуваннями:

• перемога повісті в літературному конкурсі цілком виправдана. Це справді книжка про сучасних дітей та підлітків;
• дуже вдало зроблена спроба розкрити сучасне мовне різноманіття через реальних носіїв мови;
• дражлива тема людяності, терпимості, поваги до людей незалежно від їх статусу піднята і висвітлена коректно;
• топографія Карпат виписана дуже добре, майже як в рекламному буклеті, хочеться туди їхати і побачити цю красу.

 

Ще не так давно я писала про те, що було би добре прочитати історію з життя сучасних дітей. І от я випадково витягаю з книжкового запасу придбаного влітку в Україні книжку з ключиком на корінці. Це з торби чи ящика від видавництва “Фонтан казок” у фанклуб якого ми з моєю дочкою Регіною входимо. Це те, видавництво, що перетворює трохи замулені джерела сучасної української літератури на чудові водограї. Повість надрукована у серії “Барвиста книжка” від іншого дружнього видавництва, але тією самою чудовою командою, бо є такою собі перехідною до дорослої. Що за книжка? Написала Тетяна Стрижевська, видало видавництво “Легенда” у 2018 році, ілюстрації від Ольги Кузнецової. Назва повісті: “Де є ESC з моїх халеп?”

Нижче торкнуся тих моментів, які я знайшла для себе як читач і що вважаю важливим для читання підліткам.

Почну з приміток. Вони дуже вдало вписані в текст. Їх тут багато, вони тлумачать на зрозумілу мову персонажів з популярних комп’ютерних ігор, сленгові слова що переважно стосуються комп’ютерних технологій.

Справжня життєва історія, яка відбувається у великому столичному місці. Головна героїня дівчина на ім’я Сніжана, у повісті просто Сніжка, яку неабияк захоплює віртуальний світ. Не те щоб вона у ньому постійно жила, але це важливий момент її життя. Для оточуючих вона трошки дивна, бо фарбує волосся у блакитний колір (що є дуже поширеним трендом для сучасної молоді і не тільки), носить темні блузки, бо не любить білий одяг. Її улюблений кіт Скіф, є представником котячих без шерсті. Разом вони утворюють парочку таких собі не таких.

Сніжка має друзів в школі і в будинку, де вона живе.  Авторці вдалося добре описати найближче і трохи дальше оточення головної героїні. Велике місто потребує великих ресурсів, в тому числі фінансових. Тому маму дівчинка бачить рідко, бо вона багато працює. Мама у Сніжки педіатр, відрізняється неабиякою витримкою, намагається бути в курсі справ життя дочки, але не влазити у її приватні справи. Тато, як згодом виявилося вітчим Сніжки, не так багато працює як мама, але з повагою ставиться до життя дочки. Він мобілізується тільки тоді, коли стається щось надзвичайне, а так віддає перевагу розміреному життю попри все. Цікаво, що життя сім’ї не ідеалізоване, але і не піддається критиканству і моралізаторству. Як на мене авторці вдалося вберегти той баланс в описах, а не в оцінках сімейних ситуацій. Життя таке як воно є. В одному епізоді Сніжка неабияк розсердилася на тата через салат Цезар, навіть наговорила йому дурниць. Згодом їй стало шкода за цю ситуацію і вона вибачилася та помирилася з татом. Насправді це дуже важливо в сім’ї вибачати один одного. Вмінню просити вибачення і вибачати діти вчаться у найближчих родичів.

Тут є все чим живуть сучасні підлітки. Дружба і сварки, закоханість і розчарування, розуміння та авторитаризм. Весь спектр підліткових емоцій вдалося вписати в цю повість.

Мені сподобалося як у повісті описано ситуації дружби і перших закоханостей. Дружба з Танькою (саме такий варіант імені подає Тетяна Стрижевська) це такий собі симбіоз – дружба. Як з’ясувалося він не може тривати завжди. Десь в середині повісті вони посварилися. Сніжка не відповідала запитам своєї подружки, яка завжди права. І хоча Сніжка справно виконувала всі доручення своєї найкращої подруги у шпигуванні за об’єктом бажань Тані, старшокласником Владом і помагала подружці у точних предметах в навчанні, подруга відмовилася з нею спілкуватися. Сніжка дуже переживає.

Головна героїня дуже скептично відноситься до любові і всім, що з нею пов’язано, але несподівано для себе закохується. Спочатку – це юнак (навіть не наважуся назвати його хлопчиком), який професійно займається музикою і має цілий ряд цікавих захоплень (артхаусне кіно) і уявлень про те (прикрашати його богемний стиль життя), якою має бути його обраниця. Сніжка захоплюється ним, бо він інший, не такий як хлопці з її оточення. Емоції емоціями, але здоровий глузд ніхто не відміняв. Ця історія закінчується з сльозами і розчаруванням. І тут ECS з халеп стає ще потрібнішим. І він виявляється поряд у повсякденному оточенні…

Десь між рядками ця повість акцентує увагу на стереотипах. На тому що ми батьки намагаємося нав’язати нашим дітям якісь свої стереотипні поведінкові кліше. При цьому ми забуваємо, що діти мають право власних рішень. Книжка може стати добрим ключиком для розуміння дітей підлітків їхніми батьками.

Ще би багато чого хотіла б я написати про цю повість. Але не буду. Прочитайте краще її самі. І те, що в тексті і між рядків. Там дуже багато цікавого. Не знаю, як оцінять її літературознавці, але ця книжка дуже добра для кращого розуміння стосунків між людьми. Дуже добра для прочитання дівчатам, щоб зрозуміти хлопців, хлопцям, щоб хоч трохи зрозуміти дівчат. Батькам  дітей обох статей взагалі дуже треба, щоб мати уявлення про те, про що приблизно думають і як сприймають дійсність їх діти. Авторка не тільки добре розуміє дітей, але ще може гарно це описати. За що їй моє персональне мамське дякую.

Коли читати? Найкраще довгими зимовими передноворічними чи святковими вечорами, коли замість снігу у вікно лупить груднева злива, чи очікувана відлига засипана сніговою крупкою. Скажу, що книжка варта того, що відлипнути від телефону чи планшету і витратити на неї свій час.

Моя дочка Регіна, коли побачила цю книжку сказала: – Клас, але мені тільки 10 років, а тут вже про цілування і бойфрендів. Прочитаю пізніше. І додала, примруживши око: Тільки нікому не віддавай цю книжку. Будь-ласка!

Приємного всім читання!

Коли настають довгі сірі дні, список незавершених справ і дедлайнів стає нереально довгим, розрядкою для мене є витягнути з книжкової полиці дочки якусь цікаву дитячу книжку і прочитати її.

Вчора я вполювала історію щоденник про одну дівчинку, яка жила десь там в холодному Північному морі на острові. І я одразу збагнула, що погода на широті Берліну ще дуже цікава і різноманітна, ніж десь там далеко в Скандинавії. Насправді тобі добре там, де ти є, і там, де перебувають важливі для тебе люди.

Так от про книжку. Написала її Ніна Е. Ґрьонтведт у 2010 році норвежською. Переклала чудовою українською мовою Наталя Іваничук, видав Старий Лев у Львові у 2018 році. Читали ми її з дочкою в Берліні, купили в Івано-Франківську. Події відбуваються у невеликому місті на узбережжі фіорду Північного моря.

Про сюжет. Забігаючи наперед скажу, що дуже б хотілося, щоб такі книжки були з життя українських дітей. В епоху суцільних чатів з смайлами, цікаво чи веде хтось з сучасних восьми-десятирічних свій власний щоденник. Було б цікаво прочитати як сприймають суперечливу дійсність сучасні діти. В минулому році на літніх канікулах спочатку я, а потім дочка, прочитали теж одну цікаву перекладну книжку, яка за посередництва вищезгаданих викладача і видавництва прибула в Україну із Скандинавії. Вона називається: “Хто проти суперкрутих ?” і також має певний терапевтичних ефект для деколи розгублених дівчаток.

Книжка “Привіт, це я”, яка читається на одному подиху, оповідає про декілька моментів з життя однієї дівчинки Уди. Вона живе в невеликому містечку, їздить до школи щодня на автобусі, раз в декілька місяців до бабусі в гості на паромі. Дуже цікаво як Уда сприймає деякі топографічні деталі з свого життєвого простору. Вона дуже детально описує свою вулицю Крокклейва, свій будинок та будинок подружки, а також зелений будинок та його мешканці за якими вони з подружкою Геллє спостерігають. А також дуже цікаво описаний  острів, де на хуторі живе бабуся Уди і всього є по одному (громадські місця маються на увазі).

Уда має сестру. Сестричка Ерле досить активна дитина, яка дуже любить робити все по своєму і бути в центрі уваги. Це описано як нормальна ситуація. Так в мене є сестра, часто вона нестерпна, але батьки та родичі  її люблять такою якою вона є. Але в кінці свого щоденника Уда робить висновок про те, що дуже цінує свою сестру за її підтримку.

В новому році після Різдва в житті Уди сталися певні зміни, вона почала досить дивно поводитися. І знову нічого не сталося. Ніхто не вичитує дитину, всі намагаються її зрозуміти. Хвилюються через її замкнутість, але це турбота, а не дорікання. Взагалі виникає відчуття, що тим в екстримальніші умови проживання людей, тим турботливіше вони один до одного ставляться. Для жителя великого чи середнього міста це надзвичайно дивно, коли всі розваги дітей зводяться до малювання, випікання печива чи кексів та спілкування у потаємному місці. Звичайно до їх невеликого, за нашими українськими мірками, містечка час від часу приїздить лунапарк з каруселями та атракціонами. Сподобалося також як вписана в історію важливість читання. Те як до школи приїхав дитячий письменник і як діти це сприйняли. Перекладачці вдалося передати ту теплоту спілкування між усіма героями, яку описала авторка. А також безпосередність Уди, яка пише щоденник, листи до письменника, а також час від часу вірші. Ще вона любить писати списки. Звичайно не такі нудні, як мама, а набагато цікавіші. Деколи у своїх записах дівчинка висловлює своє нерозуміння ситуацій, свій розпач та роздратування. Але щоденник для цього і пишуть, щоб деякі свою переживання тримати в таємниці.

Текст читається легко із задоволенням. Головна героїня відчуває турботу батьків, цінує розмови з бабусею, радіє зустрічам з кузенами та кузинами. Має певне хвилювання через те, щодо пам’яті про тих, хто перебуває на широких зелених луках. Людяність, теплота, важливість спілкування, довгі обіди в бабусі, які переходять в ще триваліші поїдання смаколиків і просто спілкування. Важливість цього описана тут. Ми часто найнестерпніше поводимося з тими, кого найбільше любимо. Така підказка бабусі допомогла зрозуміти дівчинці свої відчуття.

 

Ілюстрації, маленькі малюнки та схеми зроблені за задумом автора самими героями книжки. Оформлення книжки дуже полегшує читання тим, хто не дуже любить читати довгі історії.

Переказувати зміст історії щоденника невдячна справа. Краще його прочитати самому. Це не просто така собі історія, а і маленька відповідь на питання, які хвилюють дівчаток, хлопчаків та їх батьків.

Раджу прочитати як дівчатками, так і хлопчиками. А ще їх вічно заклопотаним батькам.

Добре читається осінніми сірими вечорами, гарно підходить тоді коли в шаленому графіку школа гуртки треба зробити паузу. Ще приємна до прочитання на зимових канікулах, коли рано темніє і після холоду вулиці хочеться тепла.

Приємного читання.

 

 

Ось уже кілька років ми із задоволенням відстежуємо модні новинки дитячої літератури від видавництва “Фонтан казок”. Це чудове джерело цікавих історій для дітей і прекрасних віршів влилося в потік української дитячої літератури не так давно, але за невеликий час встигло втамувати спрагу багатьох юних читаців.

Моя особиста історія знайомства з видавництва почалася з пошуку книжок доступних для читання першокласників. Моя дочка пішла у школу з шести років і всіляко ігнорувала уроки читання. Мало того зміст Букваря став її особистим опонентом і вона всіляко ухилялался від читання текстів. Причин було чимало, більшість від неї незалежних і зумовлених захистом від того спаму, який пропонували в школі. Навчити дитину читати зобов’язані рідні, повідомили нам на батьківських зборах, школа тільки перевірить як це їм вдалося подумала я. Відбиваючись однією рукою від того абсурду, що виник в моєму житті, іншою я наполегливо гуглила, що б такого почитати моїй дитині. Про те як нам всім (мамі, татові, бабусі) вдалося переконати дочку читати я розповім окремо, а от перелік книжок цікавих до прочитання сформувався досить цікавий.

Почалося з того, що мені випадково вдалося знайти і придбати за один клік Лауреатів Андерсенівської премії виданих українською. Дитина почала читати потроху, бо чекати доки у всіх з’явиться час не було терпіння. Історії про Яна і Янеке були маленькими, речення простими і найголовніше те, що їй це було цікаво. Найголовніше, що серія придбана у Видавництві Жупанського (а видана Юніверсом) була досить скромної якості. Цікаво. Це було ключове слово. Що цікаво історії про реальних дітей. Проте була невелика нестиковка – ці історії відбувалися десь років так двадцять-тридцять тому, а деякі іще давніше. Щось середнє між казкою, де все вигадане та історією з життя, де подробиці не завжди зрозумілі.

І тут одночасно через соціальні мережі та через афіші книгарні Є, які в Івано-Франківську висять у самих потаємних місцях ми дізнаємося, що…є книжки про дітей, які живуть в Україні, є вірші про зайчиків, чупакабру і за руку з черепахою можна погуляти. І це все презентує видавництво з назвою “Фонтан казок”. “Треба піти на презентацію сказала” – сказала я, “Добре” – відповіла дочка. А це виявилося не просто добре, а й дуже добре. Книжки підписані головним (наголос на цьому слові з вуст дочки звучав переконливо) редактром, а також ілюстратором і автором це не просто так. Це вже читається цікавіше, автори справжні, не з портретів. Все по чесному.

Потім ми ходили на інші презентації цього та інших видавництв до книгарні Є і друзів приводили. Це стало гарною традицією знайомства з новинками.  А також люб’язний Іван Андрусяк проводив для доньчиних однокласників таку собі камеральну презентацію Стефи і Чакалки. Всі сиділи з відкритими ротами, навіть вчителі. А реготали так, що аж книжки в бібліотеці попрокидалися (зі слів одного учасника).

Ще ми познайомились самі, а також розказали друзям про Мікробота. І навіть ті, хто раніше в книжках дивився тільки малюнки, сказали, що ці історії це справді круто. А коли вийшло продовження про Мікробота, то радості не було меж.

Ну і окрема вдячність за нескладухи Говорухи. Пореготали всі, кому книжка потрапила перед очі. Чекаємо продовження, що сказати.

Замість висновків

В теперешній час, коли люди спілкуються картинками і еволюція несподівано повернула у бік наскельних символів, дуже важливо навчитися читати і розуміти тексти, відчувати вірші. Особливо актуально це в україномовному сегменті, де твори доробок власного авторства не достатньо популярний. Все те, що діти сприймають через книжки, розвиває не тільки розумові здібності, а ще впливає на здатність комунікувати (співпереживати, сміятися, співчувати, переживати невдачі) та емоційний розвиток. Дитина може бути нашпигована різною інформацією, мати відмінні навики рахування, блискучу техніку читання (вже ніби відмінили), знати купу іноземних слів і фраз, а в емоційному плані мати суцільний стрес і бути закритою до спілкування. Тому читайте книжки, декламуйте вірші, створюйте свої версії продовження історій разом зі своїми дітьми.