Будь-яка відпустка добра тим, що крім своїх основних вакаційних робіт (чи то плавати в морі чи доглядати маленьке дитинча) є ще маленька можливість зайнятися тим, що тобі дуже подобається.

До чого я це веду ? Восени 2015 року (а точніше 30 вересня) двоє цікавих людей вирішили винести на публічне обговорення одну спільну ідею. Це був флешмоб челендж, а попростому довготривале змагання з читання книжок. Катерина Бабкіна і Марк Лівін є досить публічними. Я їх знаю тому, що вони пишуть власні твори і приймають участь в літературних та інших важливих суспільних дискусях і також тому, що вони обоє в молоді роки проживали в Івано-Франківську. Скажу так, #bookchallenge вдався на славу. І вони хоч і не повністю, але виконали те, що постановили. Їхні враження гарно гугляться в мережі, не буду переказувати. Скажу тільки, що радію, коли такі цікаві ідеї виникають.

Читати я люблю. Особливо романи, особливо про життя з усім спектром переживань і ще красиві діалоги. Слід сказати, що я щаслива, що живу у час, коли є багато чого почитати рідною мовою і зявилася купа можливостей, що вивчити хоча б одну іноземну мову і почитати художні твори в оригіналі. В школі та університеті почитувала все, що могла добути в бібліотеках в основному художню та спеціальну літературу. Вже тоді відчувалося, що ще би щось читалося, а нема. Про літературні журнали знала мало, ніхто не підказав, та й в читальних залах з ними були проблеми, особливо коли губився один якийсь номер.

Якось поступово в наше життя почали входити мода на читання з екрану, і не завжди книжок.  Дочитуючи недочитане, перечитуючи прочитане в основному ще те, що рекомендувала у якості додатково-додаткових списків вчителька зарубіжної літератури. Паралельно час від часу пожовуючи спам. Без цього ніяк.

Ну і звичайно я завжди цікавилася, що пишуть мої земляки іванофранківці чи станіславці. Книжки Тараса Прохаська я купувала собі, коли із столиці приїзджала до батьків у Івано-Франківськ. Звичайно, його твори для вдумливого читання і мені близька його ботанічно-натуралістична лексика і локації знайомі. Юрій Андрухович для мене був таким автором, якого треба читати зі словником, уважно перечитуючи абзац і обдумуючи чи вірно все зрозуміла.

Завжди боязко відносилася до української сучасної літератури. Особливо до молодих авторів. Не знала з якого боку підійти, кого читати, що купувати, а що ні. Будучи біля книжкових вітрин, не знаючи що вибрати, я найчастіше виходила ні з чим, або хапнувши черговий твір Ірени Карпи. Те, що пише ця авторка мені зрозуміло в силу того, що ми виросли в схожому соціумі з притаманним йому цілим комплектом примовлянь і категоричних стереотипів. Історії, які траплялися з її героями, нагадували мені, що більш ніж за 500 км від столиці є міста і містечка, де все інакше. Ностальгія перемішана з іронією, подекуди сарказмом, а часом і зовсім відбірним стьобом додавали мені хорошого настрою. Сюжети останнього несерйозного видання про те, як не стати куркою були мені вже не дуже актуальні, бо я мала свій схожий досвід. Тільки в трохи в інших локаціях. Мало того окремі речі були у вільному доступі в неті. Хотілось чогось нового. Існував страх купити щось занадто філософське, занадто попсове, несерйозне і так далі. Довелось побороти і цей страх.

Якщо перший декрет був присвячений науково-довідковій літературі щодо здоровя, виховання, психології всього (віковій, малих і не дуже груп, комунікативній і далі за списком), то у другому в мене сформувалася чіткі тренди (як модно про це зараз говорити): дитяча література, сучасні українські автори (а що робити?), а також (у кожного з нас є свої слабості) географічна та краєзнавча література.

Читання дозволило мені позбутись надмірного хвилювання і тривожності щодо самопочуття нового члена родини, які були перші місяці після пологів, я стала більше всього встигати. Це додавало і додає зараз позитивних емоцій. Книжкошопінг заряджає позитивним настроєм краще, ніж покупка нового одягу, бо з одягом завжди є маленький неагатив, що пов’язаний зі змінами розмірів.

Зараз є багато блогів і порталів з оглядами. Співставивши свої враження і те, що пишуть фахівці-літературознавці (сподіваюся), дійшла до висновку, що не все те золото, що хвалять у оглядах та лайкають в Фейсбуці. Деякі твори мають набагато яскравішу промоцію, ніж сам текст. А буває і навпаки. Ну це все на мою скромну думку.

Тепер про челенжі і змагання з читання. Це все дуже потрібно. Я звичайно за якість, а не за кількість. Але скажу чесно із задоволенням до вишивального марафону (які мають місце в житті мамочок в декреті) додала б ще читальний. Тільки трошки коротший в часі, не річний, напівмарафон. З бурхливим обговоренням і коментарями на адресу усіх.

Вищезгаданий челенж показав, що і Україні з’являється вже більше літератури різних напрямів. В моєму списку, який я прочитала за цей змішалося все як і у авторів читального змагання. Читалося серьозне і не дуже, перекладне і вітчизняне, поезія і проза, новинки 2016 і класика, дитяче і доросле духовне і категорія 16 +, романи і опубліковані записки з блогів. Головне, що є різноманіття, а це значить, що все більше людей будуть читати і стануть кращими.  Челенж попри все показав, що #єшочитати.

І не забувайте зафоловити в Фейсбуці сучасних українських письменників і тих, хто пише, що читати. Це корисно для всіх, особливо для мамочок в декреті. Про премії та пристрасті навколо вручення взагалі мовчу, готові сюжети для мелодрам.