Земля зробила свій оберт навколо Сонця і ми святкуємо одне чудове свято, яке наповнює надією серця у багатьох жителів нашої планети, пірнаємо в атмосферу Різдвяних святкувань. Деколи ці святкування бувають вдалині від дорогих серцю людей, а деколи усвідомлюєш, що якось погубив споріднені душі на життєвому шляху. Тож час Різдва добрий час, щоб перезавантажити свої стосунки із всесвітом.

І в цьому дуже добре може допомогти історія від письменника, який любив людей, динамічні сюжети і написав вже майже 200 років тому багато гарних історій. Це все про Чарльза Дікенса, за допомогою творів якого ми можемо зануритися в атмосферу англійських поселень.

Чарльз Дікенс та переклади його творів добряче нас захоплюють, а деколи заплутують у шкільні роки. Його Різдвяна історія – це книжка не тільки для дітей, радше навпаки, для дорослих. Але вона чудова! Динамічна, захоплююча, присмачена справжніми чудесами і вірою в добро і милосердя.

Видання в українському перекладі Івана Андрусяка вийшло у видавництві Старого Лева, оформлене ілюстраціями Ростислава Попського, дизайн обкладинки Арт Струдія Аґрафка у 2020 році.

Сюжет книги переносить нас у Англію, в місто, мешканці якого активно готуються до святкування. Ми занурюємося в атмосферу цих приготувань і бачимо які традиції святкування Різдва мають тогочасні мешканці. Важливо зустрітися, мати святковий обід і поспілкуватися з родиною чи друзями. І ця атмосфера охоплює всіх, не залежно від рівня достатку. Але ні, не всіх. Є один герой, якому попри добрі статки бракує дуже важливого – це радості спілкування. І ця сухість, черствість, а деколи і жорстокість стають причиною того, що дядько вляпується в історію з привидами. І ця безтілесні створіння всього за три сеанси досить зрозуміло пояснюють цьому чоловікові, що, як і коли в його житті пішло не так. І цей любитель бухгалтерських книг, боргових зобовязань і торбинок з грошима змінюється. І як винагороду отримує здатність відчувати щастя від святкування Різдва.

Письменникові чудовим чином вдалося у п’яти куплетах донести до історію життя однієї людини з виписаними деталями того середовища, де він жив. І найголовніше, підкреслити важливість доброти, любові до ближнього, всього того, що робить нас людяними.

Мимоволі виникає відчуття, що останніми роками ми маємо вдосталь їжі, але дуже потребуємо живого спілкування, спільних обідів, посиденьок та теревенів, співів та ігор. Тому ця історія як про давні англійські міста, так і про сучасні мегаполіси.

Книжку варто мати в бібліотеці, щоб час від часу почитувати. Дуже підходить для читання вголос чи частинами.

Новина про свіжий роман Софії Андрухович “Амадока” крім радості, викликала іншу емоцію: “О, Боже! Який він величезний”. І це точно не літнє чтиво. Видання було переміщене в список очікування електронної версії, бо таким гросбухом можна і травмуватися при читанні.

І ось літні спогади спаковані у фотографії в телефоні, бо було так насичено, що фотоапарат, який важкувати носити, після крокусів, розпакували аж на фотографування перших грибів. І що з читацькими планами? Запропоновано читати на локальному книжковому клубі Амадоку. Очі бояться, а руки вишукують картку для оплати електронної книжки.

Спочатку читала у телефоні, відкладаючи в моменти, коли ступінь описаних жахів змусіла б заплакати Стівена Кінга. От просто задихаєшся і мозок витягує з глибин пам’яті свої заплутані клубки сімейних історій. Робиш перерву і читаєш далі.

На вказаний час я так і не встигла прочитати Амадоку і в засіданні клубу участь не взяла. Знаєте, не найкраще чтиво у сірості листопадових днів. Дочитаю, коли буде сила, бо погрузла в болтистому грунті спогадів головних героїв.

Фрагменти сюжетних ліній не бажають зав’язуватися в один вузол і це спричинює страх, що щось важливе було пропущено. Перечитую ще раз і переношу книжку в електронну книжку, там так легко не загубиш. Читати було емоційно важко. Цікаво, як авторка себе почувала під час написання? Це дуже виснажливо так порпатися в старих ранах, вишукувати в мотлосі речей аргументи на користь чи заперечення вчинків.

В частині про Домонтовича якось читання вирівнялося і затягнуло. Складаємо пазли тієї ніби недавньої нашої історії далі. Не всі вони збереглися добре, як понівечені скульптури Пінзеля, але є відчуття, що вони ці білі фрагменти історії десь тут поряд.

Після прочитання роману постало дуже багато запитань про минуле, зросла впевненість, що ми маємо відтворювати дерево свого роду і шукати свою ідентичність. Бо це самовідчуття і сприйняття може бути іншим, ніж нам в свій час розказували. Пам’ять тих, хто жив тут раніше зобов’язує нас це робити.

Софія Андрухович пише довго, складно, глибоко. І це часом є перешкодою до того, щоб познайомитися з її творами. Мене не лякають великі твори, але тут я декілька разів тонула не до кінця розуміючи, хто кому яким родичем доводиться. Розуміла, що розв’язка буде несподіваною, але читала далі. З цього роману цілком могла би вдатися трилогія чи дуже крутий серіал. І це дало б можливість без страху заглянути на карту у пошуках Амадоки, яка так дивно зявилася, а потім зникла з карт стародавніх (чи не таких уже і давніх) картографів. А може ми просто ще не відшукали ту саму мапу у архівах. Очевидно одне, що історії маленьких міст ховають в собі великі таємниці. І розуміння того, що відбулося в історії двадцятого століття потребує топографічного рівня картографування.

Цей роман читався в літаку між Берліном і Києвом, в берлінській підземці, де на виході можна спіткнутися об пам’ятники про знищених євреїв відомі, як Камені спотикання, в перерві між справами на Лютеранській в Києві. До крапки добралася вночі, бо дуже хотілося знати чим і як ця історія закінчиться. А виявилося три крапки в кінці. Чи може знак питання? Варто почитати, коли прагнети красного письменства та любите заплутані сюжети.